Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Швейк тим часом позбирав частини його гардеробу, приніс їх до постелі і, енергійно струснувши швейцара, сказав:

— Якщо ви не одягнетесь, я змушений буду викинути вас на вулицю в такому вигляді, як ви є. Для вас буде вигідніше вилетіти звідси одягненим.

— Я хотів поспати до восьмої вечора, — спантеличено промовив швейцар, натягаючи штани. — Я плачу за ліжко тій пані дві крони на день і маю право водити сюди панночок з кав’ярні. Маржено, вставай!

Пристібаючи комірець і зав’язуючи краватку, він уже досить очуняв і почав запевняти Швейка, буцімто нічна кав’ярня «Мімоза» одна з найпристойніших нічних кав’ярень, де можуть бувати лише дами, в яких жовтий білет у цілковитому порядку, і люб’язно запросив Швейка заходити туди.

Але його приятелька була зовсім невдоволена Швейком і вжила декілька аристократичних слів. З них найпристойнішим було: «Ти, архієрейська шкуро».

Після відходу непроханих гостей Швейк пішов порахуватися з панею Мюллеровою, але не знайшов жодних її слідів, крім клаптика паперу, на якому рукою пані Мюллерової було щось нашкрябано олівцем. Вона надзвичайно просто висловила свої думки щодо прикрої пригоди зі Швейковим ліжком, яке вона здала в тимчасове користування швейцарові нічної кав’ярні: «Пробачте, мосьпане, я вас більше не побачу, бо кидаюся з вікна».

— Бреше! — сказав Швейк і почав чекати.

За півгодини до кухні вповзла нещасна пані Мюллерова, і з приголомшеного виразу її обличчя було видно, як вона прагне почути від Швейка слова розради.

— Якщо хочете стрибати, — сказав Швейк, — ідіть до кімнати, я там відчинив вікно. З кухонного вікна я б вам стрибати не радив, бо злетите в клумбу з трояндами, поламаєте кущі і змушені будете за все це платити, а з кімнатного вікна гарненько гепнетеся просто на тротуар і, якщо матимете щастя, скрутите собі в’язи. Коли ж не пощастить і ви поламаєте лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за лікарню.

Пані Мюллерова заридала, потихеньку вийшла до кімнати... зачинила вікно і, повернувшись, сказала:

— Протяг. А це недобре для мосьпанового ревматизму.

Потім, постеливши і дбайливо прибравши, повернулася на кухню і зі слізьми на очах повідомила:

— Ті двоє цуценят, мосьпане, що були у нас на подвір’ї, здохли. А сенбернар втік, коли у нас був обшук.

— Господи Боже мій! — вигукнув Швейк. — Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.

— Він укусив пана поліцейського комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, — розповідала далі пані Мюллерова. — Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. І сенбернарові іменем закону було наказано вилізти звідти. Але той не послухав, і вони його витягли силоміць. Сенбернар хотів їх пожерти, потім вискочив у двері і більше не вернувся. Мене теж допитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з чужини. Потім ще робили натяки, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з-за кордону надходять зрідка,— останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, про яку ви давали об’яву до «Народної політики» і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценя фокстер’єра. Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, аби не було страшно самій, того швейцара з нічної кав’ярні, якого мосьпан витурили...

— Не щастить мені з панами тих установ, пані Мюллерова. Ось незабаром побачите, скільки їх прийде купувати собак, — зітхнув Швейк.

Не знаю, чи ті пани, які після перевороту переглядали поліцейські архіви, розшифрували статті видатків таємного фонду державної поліції, де стояло: СБ. — 40 к., Ф. — 50 к., Л. — 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБ, Ф, Л — початкові букви імен якихось панів, які за 40, 50 і 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу[42].

«СБ» — значить: сенбернар, «Ф» — фокстер’єр, «Л» — леонберґ. Усіх тих собак Бретшнейдер приводив від Швейка в управління поліції. Це були огидні потвори: вони не мали нічогісінько спільного з чистокровними породами, за які Швейк видавав їх Бретшнейдерові.

Сенбернар — це була суміш нечистокровного пуделя і дворняги, у фокстер’єра, великого, як різницький пес, з вухами такси, були викривлені ноги, мовби він перехворів на рахіт.

Леонберґ своєю оброслою мордою нагадував болонку. В нього був обрубаний хвіст, зріст такси, а зад голий, як у відомих американських мавп.

Потім купити пса зайшов шпик Калоус[43]. Він повернувся з переляканим страховиськом, яке мало вигляд плямистої гієни, з гривою шотландської вівчарки, а в статтях таємного фонду з’явився новий запис: «Д. — 90 крон».

Ця потвора грала роль дога.

Але і Калоусові не вдалося бодай щось вивідати у Швейка. У нього були ті ж самі успіхи, як і у Бретшнейдера. Найтонші політичні розмови Швейк переводив на тему про лікування собачої чумки у цуценят, а розставляння хитрих, зрадливих пасток кінчалося тим, що Бретіннейдер забирав з собою від Швейка нового потворного покруча.

І це був кінець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирі набралося сім таких опудал, він замкнувся з ними в задній кімнаті і не давав їм їсти доти, аж поки вони зжерли його самого.

Бретшнейдер був настільки чесний, що заощадив державній касі гроші на похорон.

У поліцейському управлінні в його особисту картку в рубриці «підвищення по службі» вписали такі, сповнені трагізму, слова: «Зжертий власними собаками».

Пізніше, довідавшись про цей трагічний випадок, Швейк сказав:

— Мене лиш одно муляє: як його на страшному суді зберуть докупи.

ШВЕЙК ІДЕ НА ВІЙНУ

У той час, коли галицькі ліси дивилися, як австрійське військо дає драпака через річку Рабу, а на півдні, в Сербії, усім австрійським дивізіям надавали по саму зав’язку, і по заслузі, австрійське військове міністерство згадало про Швейка і покликало його, щоб він допоміг урятувати монархію з такої халепи.

Коли Швейкові принесли повістку з наказом за тиждень з’явитися на Стршелецький острів для лікарського огляду, він саме лежав у ліжку, бо ревматизм знову не давав йому спокою. Пані Мюллерова на кухні варила для нього каву.

— Пані Мюллерова, — почувся з кімнати тихий Швейків голос, — ідіть-но сюди на