Читати книгу - "Коханці Юстиції"

Зрозуміло, що ані сам Фелюсь, ані його друзяки пробачити цього новій владі не могли ніяк.

4

Ближче до зими Народні збори у Львові одноголосно висловилися за приеднання наших провінцій до країни совітів. Уся ця процедура була, як і всі на світі процедури, радше формальною. Ніхто (навіть у пресі!) й не обговорював якихось інших варіантів, окрім приеднання.

У ті дні на кіноекрани саме вийшли «Трактористи» Івана Пир’ева — життерадісна й загалом не смішна комедійка про те, як, виявляеться, чудово зажилося і вільно задихалося селянам українського південного степу після того, як протягом однієї зими їх стало кількома мільйонами менше. Останню обставину фільм, ясна річ, замовчував, але тутешня публіка давно знала, що й до чого з тим великим голодом на так само великій Україні.

Назва фільму не дуже заохочувала до масового перегляду, тож зали попервах лишалися майже порожніми. Влада зметикувала вмить, як їх заповнити: почалися примусові культпоходи колективів трудящих. Мій батько, тепер уже школяр середньої загальноосвітньої трудової школи № 5, потрапив на один із сеансів разом із частиною свого класу просто з групи подовженого дня.

Чому саме на цьому сеансі й у цьому ж залі опинився Фе-люсь та ще й із фактично всією своєю бражкою, назавжди залишиться таємницею. Ще однією — чому на цьому ж сеансі в цьому ж залі був присутній капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман)[8]? Невже тільки тому, що будучи фанатом актриси Ладиніної, він внутрішньо божеволів від кожного фільму за її участі? До речі, на «Трактористах» він того разу побував уже вчетверте, і фільм проймав його дедалі більше. Капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) не виключав, що забажає передивитись аж таку змістовну кінопродукцію вп’яте та вшосте.

Ще одна деталь, яку можна вважати суттєвою: капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) прийшов на кіносеанс не сам, а в супроводі двох, як він їх називав, шмар — Зузки та Нельки. Капітанова сім’я лишалася десь далеко в Росії — от він і розважав тимчасову свою службову самотність новими зв’язками. Як Зузка, так і Нелька (про це капітанові вже доповідали) свого часу побували коханками Фелюся.

Філософ сказав би, що цей світ занадто тісний. Особливо в межах нашого міста.

5

За словами батька, перша сцена фільму, в якій троє щойно демобілізованих симпатичних танкістів їдуть потягом і, обговорюючи плани на життя, натхненно цмулять пиво за рідну землю та все хороше, минула відносно спокійно. Це якщо не зважати на два-три розрізнені висвисти з тієї частини залу, де засіли Фелюсеві хлопці. Але коли на екрані розгорнувся в усій красі південний степ та ще і з тракторами до обріїв, гулюкан-ня та свист постали суцільною звуковою стіною. І вона, схоже, не збиралася зникати вже до кінця сеансу.

Розлючений капітан держбезпеки, уподібнившись на мить неотесаному польовому грубіяну-командирові, загорлав з місця щось наче «Прекратить!» або «Отставить!». На що король так само з місця, не менш гучно, а таки на весь простір, відповів: «Геть з колхозами!» Братва підтримала його заклик ще голоснішим свистом і тупотінням, а відтак в екран полетіли ножі. Вони потрапляли в небо, у степову ріллю, в кабіни тракторів, у груди Марини Ладиніної в ролі сексуально звабливої героїні праці Мар’яни Бажан. Ножі протинали наскрізь натягнуту лляну площину й зі стукотінням падали на якісь дошки десь потойбіч екрана.

Якби в залі не було темно, то Зузка і Нелька мусили б зауважити вкрай недобре пополотніння Алтаєва (Альтмана). У будь-якому разі вони завбачливо повитягали долоні з розхристаної матні його галіфе. Це сталося, щоправда, не відразу, а лиш тоді, коли банда на чолі з Фелюсем, під різке тріскотіння крісельних сидінь повстававши на рівні, повним складом рушила до виходів.

Але вийти їм не дали. Хтось уже викликав міліцію, цілі два відділення на чолі із сержантами Бурлаком та Ковтуном. Це були справжні вбивці з пудовими кулаками й бульдожими щелепами, свого часу випробувані не в одному бою з куркулями, басмачами та фінами. Вони й заблокували обидва виходи.

Зціпивши зуби, король і його свита повернулися на місця. Так вони й просиділи решту фільму, жодним чином ніби й не виявляючи протесту, лиш іноді відверто поскрипуючи кріслами чи попердуючи.

Й от коли у фінальній сцені — щасливе весілля Мар’яни та Клима в товаристві доброї сотні ідеально гарних людей — залунав «Марш совітських танкістів» з його войовничим приспівом:

Гремя огнем, сверкая блеском стали,

Пойдут машины в яростный поход,

Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин,

И первый маршал в бой нас поведет, —

капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) монументально підвівся посеред залу і, перекривши на хвилину закадровий хор та оркестр, проревів на всі свої продимлені легені: «Ну-ка теперь все встали! Смирррнаааааа!»

Капітана держбезпеки справді було за що боятися. Підлеглі чини, що іноді відвідували з ним лазню, подейкували, наче на місці члена в нього ведмежа лапа з трьома чорними пазурами.

Отакий чоловік проревів усім своє «Смирррнааааа!». І всі дійсно встали, і батько, і всі, й так уже стояли до фінального напису КОНЕЦ ФИЛЬМА.

І тільки весь той сектор Фелюся та його кумпелів продовжував сидіти — граючи щелепами і напружившись, але так і не вставши.

Королівська гідність не дозволяла.

6

У наступні кілька ночей, десь між годинами третьою та п’ятою, в нашому місті йшли арешти. У службових зведеннях це називалося «чисткою хуліганського антисовітського елемента». Капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) був не тільки людиною честі й обов’язку, але й невблаганним високим професіоналом. Ніхто не очікував, що це станеться аж так швидко. Зрозуміло, що всі адреси встановлювано за особами. Але як було встановлено осіб? І головне — безпомилково, всі одна в одну: Шайбус, Оклея-Менший (заодно й Більший), Мулярчик і Малярчук, Свенссон, Дронґаль, брати Шуфлери, СлєДзюньо, обидва Фірлеї, Ярко (Яйко) Пархуць та всі інші — разом близько трьох-чотирьох десятків.

Хто міг зрадити? Зузка і Нелька? Перша не могла, бо не переставала потаємно кохати Фелюся. А його взяли, ясна річ, відразу ж, на самому початку. Друга цілком навіть могла, але погано знала хлопців, навіть імен їхніх не знала, хіба що одного-двох.

Серед містян не було єдиної думки з цього приводу. Всі лише знизували плечима й нашорошено замовкали. Наставали часи, коли мовчання