Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я сьогодні щось дуже сумую,
Про козацьку я долю згадав
І про славу тую незабутню,
Що колись я, мов сокіл, літав.
Боронив я свою Україну
Від напасних і лютих татар.
Тоді слава про мене гриміла
І боявся зловісний москаль.
А тепер все пройшло, проминуло,
Чорна хмара навкруг залягла
І на горе синам України
Злая доля у гості прийшла.
Ти не плач, мій любий козаче,
Бо ще вернеться доля твоя
І на радість синам України
Ще засяє свободи зоря!
Вдарять дзвони в велику годину
Ми рішучо підемо всі в бій
Й ти воскреснеш, моя Україно,
В давнім блиску і славі своїй!
“Синку, — згадалися мамині слова, — ти як будеш бачити, що коло тебе сексот чи хтось непевний, то в рядку “Ще засяє свободи зоря” слово “свободи” заміни на “червона”, а останній куплет не співай зовсім, бо в ньому ж уся наша мрія, а вона ж не подобається владі.”
Саме ця пісня так вже подобається мені! У ній — вся наша історія, вся національна доля. І потужна сила в руках стискала шаблю, а глибинна незламна воля рокотала:
Ти воскреснеш, моя Україно,
В давнім блиску і славі своїй!
О моя, моя кохана Україно, ти неодмінно воскреснеш! Відродишся! Через мене. Через мої муки. Я подам тобі руку, я підставлю тобі свої плечі, щоб ти по мені пішла вверх.
Ти змучена, ненько моя люба, ти стекла кров’ю своїх галицьких і волинських синів. Твоя кров перейшла до мене від козака з-над Чибрижа. Це був твій козак, і я твій. Я також, частинка тебе.
Вдарять дзвони в велику годину,
Ми рішучо підемо всі в бій!
А, може, вони для мене оце тепер і вдарили? А мо’ для мене це і є той рішучий бій?
О, ні! Необхідно підготувати такі дзвони, щоб вони зарокотали на всю Україну, щоб їхня луна збудила козацькі серця, щоб по всій Україні взялися за шаблю й очистили землю від зайд. І хай сторіками у Чорнеє море кров московська стече!
Агов, чоловіче! Мо’ ти грішиш, накликаючи їм смерть? Прости мені, Боже, цей гріх. Та який там гріх — гріховним є московське сатанинське плем’я, знищити його — це знищити джерело зла і розширити сферу добра, тож дай, Боже, випекти цих зайд назавжди, щоб і сліду їхнього в Україні не залишилося!
Слимак П’ятниця
У Києві до мене підсадили високого кремезного чоловіка трохи молодшого за віком.
— П’ятниця Микола, — назвався він.
Я теж представився.
— Ви знаєте, мені дали п’ять років за крадіжку колгоспної картоплі. Я працював колгоспним шофером. Жінки на лану навантажили моє авто картоплею, щоб віз на ферму. По дорозі до ферми — моя хата. Було вже надвечір. Я не обідав і, думаю, зупинюся, попоїм та й повезу картоплю на ферму. Щоб хтось не потягнув картоплю з машини, заїхав на подвір’я. Зайшов до хати, трохи обігрівся, попоїв і, можна сказати, пообідав і повечеряв заодно. Вийшов до авта, щоб їхати, а воно не заводиться. Я і так, і сяк коло нього, а воно, капосне, не заводиться — старе, знаєте. На вулиці вже потемніло. Я накрив кузов старим брезентом та й пішов до хати. Хай, думаю, завтра по-видному вже шукатиму автомеханіка. За день натомився, то й ліг відпочивати. Рано встав, а картоплі в кузові немає. Ну зовсім немає, наче її там ніколи й не було. Поїхав я на бригаду, а голова накинувся на мене: “Де ти, каже, Миколо, ніч провів? Чого авто в гараж не поставив?” Я йому пояснював, пояснював, а він не повірив. Направив міліціонера до мого льоху. Міліціонер мою картоплю зміряв та й каже: “Украв!” А чого украв? Хіба можна колгоспну картоплю відрізнити від власної? Отак я дістав п’ять років неволі! Нещасна моя голова! Та як же я буду жити в тюрмі? О-йо-йой!…
Губи у Миколи засіпалися, щоки скривилися і буйні сльозини одна за одною закапали з очей, попливли по щоках, по товстих жирних губах, по гладкому підборідді.
— Що ви робите? — звернувся я до нього. Ви чого плачете? Як можна так розпускати нюні?!
— Е… вам легко казати! А моя Одарка з характером. Вона покине мене. Вона забере з собою донечку Орисечку. Я залишуся сам. Що ж я сам робитиму? Сором на все село! О, пропаща я людина…
І буйні сльози дзюрками полилися з очей, на гладке рожеве обличчя.
— Послухайте, П’ятниця! Ви молодий, здоровий і дужий чоловік. Сидітимете не більше трьох років. За цей час з вами нічого не станеться. Повернетеся й будете жити, як і жили до ув’язнення. А жінка?.. Та що ви над нею плачете? Знайдете іншу. Це хай вона спробує знайти іншого чоловіка, а ви, чоловік у штанях, завжди знайдете. Хай вона за вами плаче, а не ви за нею.
— Ви не знаєте моєї жінки! Вона й била мене, а я її кохаю понад усе. І тепер, коли я тут, а вона там, то не можу навіть уявити собі, як вона там. О, лишенько моє! І п’ять років це такий довжелезний термін! Я не витримаю його, я помру!..
І знову сльози залили його обличчя.
— Слухайте, баба, на вас гидко дивитися! Візьміть себе в руки! Та ж у вас має бути не тільки тіло, а й воля. Не скигліть. Ви ще майже нічого не втратили! Концтабір збагатить вас знаннями тої частини радянської дійсности, яку не пропагують через газети й радіо. Він розширить ваш кругозір. Усякі знання — коштовність. За них доводиться платити. Плата в три роки концтабору — не бозна-яка велика плата, коли мати на увазі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
