що я ніколи про кров свою не розповідала, не хвалилася нею, бо перед очима Господа всі ми рівні. Той, хто народився, вже мертвий і в Бога на небі, а всі князівські й королівські, папські та царські корони, патериці, кардинальські шапочки, жезли, всі грамоти й дарування земель, і замки, і палаци, і золочені меблі, і оббиті матерією стіни — це лише харч для хробацтва; по них смерть тупцяє і як замахнеться косою, то кусні зігнилого м’яса на ті почорнілі герби та корони падають. Я не дбаю про це і не дбала ніколи, так мене матінка моя виховувала, нехай їй земля пером буде, і татусь мій найлюбіший, син воєводи Мечиславський, земський підчаший. Однак той, хто в старих книгах нишпорить, хто вистежує, чий син із чиєю дочкою брав шлюб і в якому костелі, скільки разів дзвони били і хто на хрестинах дитину тримав, рожевого, крикливого опецька, той знатиме з найбільшою переконаністю про стародавній литовський рід Мечиславських, що походить від Мечислава, першого князя Польщі. Але теж до мінського монастиря будь-який жебрак, будь-який вихрест єврейський, будь-яка жебрачка на постриг не приходили, все це були панни з найзнаменитіших литовських родів: Наталія Нарбутівна, що від канчуків сконала, — з лідських Нарбутів, споріднених з отцем ректором Риллою, що в Римі мої свідчення записував спільно з отцем Єловицьким[21] і отцем Ляйтнером, Єлизавета Тизенгаузівна, живцем у глині похована, — з лівонських Тизенгаузів, дуже знаної родини, Аполонія Домейківна, якій очі викололи, — з Домейків, що всюди між Ковном, Гродном і Вільном розпорошені; наша генеральна ігуменя — Евфрозина Гедимінівна, княжна — від самого князя Гедиміна, великих князів литовських — померла на шляху до Сибіру, вельми побожна й милосердна особа, яка великі багатства вклала в наш орден і ще утримувала за власний кошт щоденний стіл для сорока бідняків, і сама їм прислужувала, адже що вищий рід котроїсь із нас, то смиренніше своїм сестрам та іншим вона служила. Ми й насправді в монастирі рук на роботі не берегли, але також не терпіли жодних знущань, не зазнавали ударів по крижах сучкуватим ціпком, не отримували ніколи ляпасів. Декотрі особливо ніжні послушниці з віком твердішали — не в серці, а на поверхні, коли працювали у пральні, швацькій майстерні чи із сирітками, але інші до смерті залишалися найвразливішими, бо в дитинстві виховувалися тільки для того, аби красою тішити очі та швидко вийти заміж за чоловіка, який їх буде розпещувати. Як ігуменя наша генеральна від Гедиміна, так і я походжу мечем від Мечиславських, а Мечиславські від Мечислава, князя, а по жіночій лінії від Ягайла, бо матір моя Анна з Ягайлів. І хоч народилася у вельми стародавньому замку, який із незапам’ятних часів стоїть у Стоклішках, хоч у колисці лежала накрита злототканим покривалом, хоч на кожний рух моєї руки приходила служниця, я все-таки півжиття провела в маленькій келії, з одним дзиґликом, таким прим’ятим сінником, що швидше кінську попону нагадував, одним столиком, свічником із цвяхом у дошці, жодних багатств не маючи, оскільки всіх зреклася — так, як людина, яка свою душу під час бурі до безпечного порту хоче доставити й викидає за борт у морську безодню золото, що їй раптом непотрібне стало, ба навіть раптом осоружне. Однак і про татуся, і про любу матусю я мушу сказати, що саме вони з перших днів прищепили мені християнську віру та Христову любов. І коли я, будучи панною на виданні, відмовила багатому претенденту, що, благаючи мене про шлюб, не так навколішки падав, як мало по землі не валявся, вже матуся моя в мудрості серця свого знала, що річ не в цьому хлопці, що не через нього я кручу носом, а що інший Наречений мені судився, той Наречений, якого я його потім, прибитого до хреста, на власному плечі несла з Мінська й аж до Вітебська, з яким щоночі лягала разом, усім тілом своїм змученим відчуваючи все Його тіло змучене. І добре, — сказала мені матінка, — добре, вже деінде твій посаг помандрує, інше ти матимеш весілля, іншу шлюбну сукню вбереш. Я ще цього не знала, а вона вже серцем відгадала — можливо, не лише постриг мій, а й майбутню мою історію, яку я тут розповідаю, бо, промовивши ці слова, сильно посумнішала, як це часто відбувається з провидцями, коли перед очима в них з’являється те, що має відбутися через багато днів, місяців чи навіть років.
Отже, отримавши від батька посаг, а від обох батьків благословення, я вступила до монастиря того року, коли французький імператор проголосив Варшавське Князівство, і там провела понад тридцять років, аж до того світанку, коли о п’ятій ранку, як ми йшли на вранішні молитви, відступник Семашко з російським губернатором Ушаковим і єгерями вдерлися на наш двір і вигнали нас із дому.
Ми йшли до Вітебська, не знаючи дороги, туди, куди нас спрямовували удари кольб і грубі слова, і так нарешті й дійшли до Вітебська. А солдати, як пастухи, що заганяють баранів до різника, що стоїть на порозі ятки в закривавленому шкіряному фартуху та спокійно й розмірено гострить ножа, пригнали нас і віддали в руки протопопа Іванова, що саме так і стояв у брамі монастиря. Позаяк був там монастир вітебських василіянок, що, як усі монастирі василіянок у Литві, названо на честь Святої Трійці й відібрано в них силоміць за єдиний злочин — незгоду зрадити статут святого Василія та перейти у віру схизматиків. Їхні келії разом із каплицею, садом і рештою маєтку віддали монашкам, привезеним із Дону та московського Ярославля, а протопоп, до якого нас привели як баранів на бойню, був зверхником над тими монашками.
Ми ввійшли з боку челядних хат і відразу ж побачили наших сестер по ордену, що виявилися також сестрами по неволі та були зайняті найважчою роботою: рубали дрова, носили воду, доглядали за худобою і працювали на кухні, тоді як простачки-московки мостилися в їхніх келіях, немов боярині. І як два селянина на базарі продають одне одному худобинку, так офіцер, який нас досі упосліджував, підійшов до протопопа та почав встромляти йому в руку гроші, вочевидь, решту з отих асигнаційних рублів, що російською владою чи, точніше, безвладдям були призначені нам на життя; але протопоп йому їх залишив зі словами: Бог дає тобі їх за твою вправність, що довів цих невільниць цілими. Почувши це, я в душі здивувалася: не тому, що він назвав нас невільницями, а
