Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

тих пам’яток, де розкопано більш-менш великі ділянки. Як правило, господарські ями кількісно переважають над житлами. Вони скупчені на певних ділянках (Бовшів II), що дозволяє припустити їх спільне використання членами общини. Разом з тим ми розуміємо, що в межах всієї великої території черняхівської культури могли бути відмінності у соціально-економічній структурі її носіїв. Наприклад, на поселенні в Леськах, що на Черкащині, А. Т. Сміленко і М. Ю. Брайчевським виявлено садибу, в якій наземне житло і господарська споруда становили один господарський комплекс[84].

Житла на черняхівських поселеннях у різних районах поширення культури відзначаються розмаїтістю архітектурних рішень, їх можна звести до трьох типів. Це заглиблені в материк напівземлянки і землянки, які поширені в лісостеповій смузі України, наземні глинобитні житла, часто тричленної конструкції, що переважають в Прутсько-Дністровському межиріччі, хоч там відомі також заглиблені житла; кам’яні будівлі, які характерні для порівняно вузької смуги Північного Причорномор’я.

Напівземлянки, нижня частина яких була вкопана на 0,8—1,20 м у землю, мали стовпову конструкцію і сплетені з хмизу, обмазані глиною стіни або зрубну конструкцію (стіни, складені з колод). Середня площа жител складала 10—20 м2.

Наземні глинобитні житла, наявність і форму яких археологи визначають за нашаруванням завалів обпаленої глиняної обмазки, були зведені на дерев’яному каркасі. Нерідко в них можна вирізнити два і навіть три приміщення: житлове, господарське і хлів. Їх площа сягає від 50 до 120 м2.

Будівлі, стіни яких були складені з каменю, також вміщали в одному блоці житлові і господарські приміщення. До них примикав дворик, нерідко обмурований кам’яною стіною.

Житла опалювалися вогнищами, зрідка глиняними печами, а на заключному етапі розвитку черняхівської культури на Дністрі в напівземлянках з’явилися печі, складені з каменю. Господарськими підсобними спорудами слугували різної величини ями конічної або циліндричної форми, глибина яких інколи сягала від 1 м до 2—2,50 м від давньої поверхні. На окремих поселеннях споруджувались легкі наземні будівлі.

Поряд з поселеннями на підвищених місцях знаходились могильники. Черняхівські могильники, що являють собою поля поховань без будь-яких зовнішніх ознак (поле вічного спокою), часто залишаються непоміченими, а отже, не відкритими. Тому відомі поселення цієї культури за кількістю значно переважають могильники, хоч могли бути й інші причини цього явища.

Могильники залежно від величини і тривалості існування поселень налічують від декількох десятків до декількох сотень поховань. Як і житлове будівництво, похоронні обряди черняхівського населення досить різноманітні. На більшості могильників ми натрапляємо на поєднання таких рис, як трупоспалення і трупопокладення. Такі могильники найбільш характерні для всієї території поширення культури. Однак є окремі могильники лише з трупопокладеннями. Так, у Чернелові Руському біля Тернополя археолог І. П. Герета досліджує черняхівський могильник, де на 202 відкритих поховання є лише одне трупоспалення. В Північному Причорномор’ї могильники з трупопокладеннями або значною кількісною перевагою трупопокладень не менш характерні, ніж біритуальні. Крім того, тут виявлено велику кількість черняхівських поховань в ямах з катакомбами або з виступами-заплічками, в той час як у лісостеповій смузі відкрито звичайні прямокутні ями, і лише іноді вони мають заплічки або підбої. Як правило, небіжчиків укладали на спині у витягнутому положенні головою на північ або на захід. Трапляються скорчені поховання, але також здебільшого в причорноморській смузі.

Трупоспалення бувають в урнах, рідше просто в невеликих ямах. Спалення відбувалось збоку від могили, частіше за межами могильника.

Разом з тілом у могилу потрапляла одежа, прикраси (бронзові й срібні пряжки, фібули-броші, намиста, підвіски), предмети побуту (кістяні гребені, глиняні пряслиця, посуд, залізні ножі, шила, довізні скляні кубки). Усі ці предмети ставили й при трупоспаленнях. В окремих багатих могилах бувало до 20-и посудин. Поховання зі зброєю на черняхівських могильниках поодинокі.

В землі, якою засипалась могила, і поряд археологи нерідко знаходять битий посуд, кістки тварин, сліди вогнищ, пошкоджені предмети побуту. Все це матеріальні залишки обряду, який умовно можна вважати тризною.

Як і в інших культурах, найбільш масовим на черняхівських пам’ятках є глиняний посуд. На відміну від культур рубежу і першої чверті І тис. н. е., коли в побуті використовувався переважно ліпний посуд, черняхівське населення, поряд з ліпною керамікою, використовувало великою мірою досконалий гончарний посуд, виготовлений у ремісничих майстернях. Гончарний посуд на території України з’являється в готовому досконалому вигляді вже в останніх століттях І тис. до н. е. разом із старожитностями кельтів. Найбільш масове поширення гончарного посуду припадає на початок III—IV ст. н. е., коли тут проживали носії черняхівської культури. В цей же час тут з’являються і гончарні майстерні, в яких цей посуд виготовлявся. У дослідників виникло питання, хто виготовляв цей посуд, який і сьогодні вражає своєю досконалістю і довершеністю форм, багатством орнаментаційних мотивів. Слов’янське населення цього краю в VI—VII ст. користувалось хоч і досить досконалим, але ліпним посудом. Готи прийшли на Волинь також із своїм специфічним ліпним посудом, отже, вони за часів свого перебування в Причорномор’ї були не продуцентами, а споживачами культурних надбань цього краю. Вивчаючи це питання, слід врахувати ряд обставин: і вражаючу тотожність конструкції гончарних печей на всій території Південної і Південно-Східної Європи, і їх аналогічність печам причорноморських міст і придунайських римських провінцій, і єдину технологію виробництва, і єдність форм та орнаментації. Важливо й те, що на території Центральної і Південно-Східної Європи гончарний посуд з’являється вже в готовому досконалому вигляді. Все це дозволяє вважати, що техніка гончарного виробництва була привнесена на нашу територію ззовні гончарами — вихідцями із римських придунайських провінцій. Це були ремісники-торгівці, а може, й полонені. Лише гончарі з глибокими виробничими традиціями і високими професійними навичками могли виготовляти такий досконалий і довершений посуд, який за технічними і художніми якостями не поступається навіть виробам сучасних майстрів гончарної справи.

Культурний рівень тогочасного населення України, в тому числі й слов’янського, визначається уже тим, що ці вишукані високохудожні вази, кубки, глечики, миски знаходили широкий збут в його середовищі. Правда, у житлах на вогнищах і в печах археологи, поряд з гончарним столовим посудом, знаходять і прості ліпні горщики, в яких готували їжу і які використовували для інших господарських потреб. На деяких поселеннях Подністров’я вони складають половину всього керамічного комплексу. Саме вони відображають місцевий етнографічний колорит і у зіставленні з різними типами жител та поховального обряду служать джерелом для виокремлення певних етнічних груп, у тому числі й слов’ян, у складі черняхівської культури. Гончарний посуд як продукт масового ремісничого виробництва поширений на всій території черняхівської культури, тому він нівелює етнографічні відмінності. Також досить однаковими є предмети побуту: пряслиця, гребені, проколки, голки; знаряддя праці