Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

оїми відчуттями, Рік вже мав би принести їжу на день, але його немає вже занадто довго. Дивлюсь на пачку сирних крекерів, а вони у відповідь - на мене, провокуючи відкрити та зʼїсти їх. Маю підозру, що не варто спокушатися на їх поклик. Здається, про мене просто забули. Або ж, це мій новий режим. 
Падаю на ліжко, рахуючи тріщинки на штукатурці. Груди стискає від сліз, що підкрадаються. Я думала, що Рік який-не-який, але все ж, мій друг в цьому божевіллі.    Помилятися в людях - мій талант.

Скільки потрібно часу, щоб зійти з розуму? Я могла б сказати, якби мала телефон, чи хоча би пісочний годинник, рахувала б хвилини, складала б їх у години, а години в дні. Якщо спиратися на своє відчуття часу, то я замкнена тут без їжі три-чотири доби. 
  
Не можу думати ні про інше, окрім десятка крекерів, що лишилися на дні пачки. Добре, що з крану тече вода, адже питна вже закінчилася. Смак паршивий, але вона, хоча б, дозволяє  уникнути зневоднення, тому і на цьому дякую.

Кісточки на пальцях збиті в кров. Я гамселю кулаками в двері, кричу, благаю випустити мене. Все дарма. Це мій ритуал. Захотіла їсти - іди й стукай. 
  Краще б вони мене вбили одним швидким пострілом, аніж так. 
— БЛАГАЮ, РІКУ! — сльози течуть до грудей. — РІКУ, ЧУЄШ МЕНЕ? ПУСТИ МЕНІ КУЛЮ В ЛОБА, БУДЬ ЛАСКА! - я уривчасто дихаю, так як всі сили пішли на несамовитий крик. — Я більше не можу, я помираю, повільно гину, Ріку, — мій шепіт неможливо було б почути навіть людині, що знаходиться в кімнаті. 
Я отямилася біля дверей, де, схоже, втратила свідомість. Голова йде обертом, коли я намагаюсь піднятися на ватні ноги. Спираючись на стіну, прямую до ванної, де планую прийняти душ, аби померти з чистим тілом. 
Хочу, щоб мене знайшли в рожевому комплекті, якого торкався Кайл. Я не одягала його раніше, принципово, адже він його обмацав. Чомусь ця думка тішила зараз, коли сили покидали тіло з кожною годиною більше і більше. Чорна піжама ніжно холодить шкіру, ніби обіймаючи, заспокоюючи. 
— Дякую, що моє життя було не таке паршиве, як в більшості моїх знайомих. Бляха, Господи, смерть ти міг підготувати мені більш гідну, — замість молитви кажу і провалююсь в несвідомість.

Липкі руки ковзають тілом, я вся мокра та напружена. Не бачу його обличчя, не бачу взагалі нічого, лише густу чорноту, хоча кліпаю очима. Проте, відчуваю слабкий запах. До болю знайомий. Що ж це? Хочу поворушити тілом, але я паралізована, м’язи не відкликаються на імпульси, що подає мозок. Рот, ніби зшитий товстими нитками. 
Відчуваю ковзання в собі. Боляче, сухо, жорстоко.  Чоловіче гарчання звучить ніби всередині мене, наче це я хриплю. Але він тут, він поруч, на мені, в мені. 
Поступово запах посилюється. Це каша, чортова Дюкаво каша. Я починаю розрізняти риси обличчя. На мені Дюк, він кривиться і гарчить, входячи в мене різкими поштовхами. Його лоб прикрашає отвір від кулі, а обличчя залите кровʼю. Я хочу закричати від жаху, підірватися і втекти. Раптом тіло бʼють дрижаки, я трушусь, вигинаючись дугою. Наді мною стоїть мертвий чоловік. Його труп почав розкладатися. Погляд неживих очей не відпускає мене, стискаючи в обіймах кошмару. З рота тече слина, пінячись. Очі закочуються  назад, в голові вибухать феєрверки. 
Я чую крик і тупіт ніг. Чиїсь теплі, живі руки стискають мене, вкладаючи на ліжко в рівну лінію. Долоні гладять моє обличчя, чується заспокійливий шепіт. Раптом мене підіймають на руки і несуть. Я лечу в часі і просторі, розчиняючись, перетворюючись в ніщо.

— Що з нею? — десь далеко, на межі свідомості, чую знайомий голос. 
— Організм дуже ослаблений. Схоже, це був сонний параліч. Можу припустити, що у неї були проблеми з харчування та сном, тому таке сталося. А якщо ще є схильність, або раніше таке траплялося, то воно і не дивно. 
— Чим їй допомогти? — запитує чоловік. 
— Просто будьте поруч, — відповів незнайомець. — Якщо вона прокинеться, але буде дивно себе поводити, це означає, що дівчина досі спить. Ви маєте її розбудити. Проте, не варто трусити, або ще гірше — бити по обличчю, або виливати на голову воду. Ніжно, спокійними погладжуванням, заспокійливими словами. Якщо необхідно, я можу… 
Звʼязок з реальністю втратився.

Я розплющую очі, дихання перекрите. Щось сидить на моїх грудях, щось точно є там, всілося на мені, душить. Паніка розриває мозок на шматки за дві секунди. 
— Дихай, Бет, все добре, це лише сон. Ти маєш прокинутись, чуєш мене? — говорить хтось шовковим голосом.
Рівний ніс, пухкі губи, міцна щелепа. Засмагла шкіра кидає темну тінь на гострі вилиці. Дуже привабливе обличчя. Я тягну руку, так хочеться доторкнутись, провести пальцем по кінчику носа. Очі. Сірі, з темним обідком. Усвідомлення приходить раптово. 
Кайл. 
Це Кайл сидить поруч і заспокійливо гладить моє тіло. Я висмикую руку, готова вдарити по красивому обличчю без гриму. Проте, реакція настільки заторможена, що він блокує мої рухи ще до того, як я наказую тілу робити це. 
Згин правої руки болить. Довгі трубки крапельниці ведуть до двох повних банок, підвішених над моєю головою. Я розумію, що лежу у вітальні гостьового будинку. Тут багато дерева та теплих, пісочних кольорів. 
— Ти дуже слабка, просто лежи, і нічого не говори, —з ніжним натиском говорить він. 
— Кайле, — я ледь можу поворушити язиком. — Ти, сучий виродок, чому не дозволив мені померти? 
— Бетані, тобі не можна говорити, ти мусиш відпочивати. 
— Чому? — я ковтнула. — Чому так? Для чого знущатися? 
— Ти потратила багато сил на це, — він показав пальцем на мої забинтовані кулаки. —Якби краще розпоряджалася своїм ресурсом, то не лежала б зараз тут напівмертва. 
— Скільки днів ви тримали мене закритою? — гаряча сльоза котиться щокою до вуха. 
— Ми не тримали тебе, так просто… склалися обставини. Рікова мама потрапила в лікарню в Алабамі. 
— Дуже їй співчуваю, але він міг хоча б занести мені води та їжі, перш, ніж їхати, — я стисла плечі. 
— Він зірвався і поїхав, тому що там була його донька. За день мама померла, — мʼяз на його щелепі запульсував. — І він залишився. Я, в свою чергу, був в Європі, і ніяк не міг приїхати раніше, хоча й намагався. Квитки були розпродані. Рік не міг покинути Брі. А ніхто з моїх людей, окрім нього і покійного виродка Дюка, навіть не знають де це місце знаходиться, щоб когось послати. Воно надійно захищене, тому зламати систему, аби витягнути тебе, їм навряд чи вдалося б. 
— А де його дружина? — поцікавилась я. Чоловік на це запитання лише схилив голову. 
— Рікі загинула в автокатастрофі три роки тому. Вони всі були в машині, але… не пощастило з місцем зіткнення, — співчуття в голосі Кайла змусило забути, що він жорстокий вбивця. 
— Бідний Рік… 
— Тому, його донька жила з бабусею, але вже завтра він повертається разом з нею, — він подився в мої очі. — Що б ти поїла? 
— Та навіть каші без солі, — гірко усміхнулася я. 
Він підвівся і пішов за кухонний острівець, огляд на який чудово відкривався з дивану, де я лежала під крапельницею. Його спина напружувалася, коли він шукав продукти в холодильнику, мʼязи перекочувалися під білою тканиною. В моїх легенях забракло повітря. 
Двома пальцями натискаючи на важіль тостеру, він закинув підсмажувати чотири шматка хліба. Мені згадалось, як він цими пальцями торкається до трусиків, що зараз на мені. Щоки заливає червоним від таких думок. Він нарізає томат, що чудово підходить до кольору мого обличчя в цю мить. Радію, що Кайл не дивиться на мене. Розриваючи завакуумовану пачку шинки, він відрізає декілька шматків. Хліб підскочив, сигналізуючи про свою готовність, від цього несподіваного звуку я здригнулась. 
Кайл відкрив банку з білим соусом і вставив туди ложку, та перш, ніж розприділити його поверхнею хліба, він зробив фатальну помилку. Крапля соусу падає на іншу руку, і він, не вагаючись, підносить її до рота, злизуючи його широким, розслабленим язиком. Думки, що зʼявляються в моїй голові, я позначаю червоним маркером, як небезпечні та заборонені. 
  Кайл несе на таці два сендвіча та склянку апельсинового соку, ставить її поруч зі мною, а сам сідає біля моїх ніг. 
— Їж,  — коротко наказує він. 
— А раптом ти це отруїв? — я не хочу це говорити, адже з задоволенням з’їла б навіть отруту, проте язик спрацював швидше за мозок. 
Він пирхає і тягнеться ближче до мене, аби взяти один сендвіч. Красиво стискаючи його пальцями, кладе їжу до рота, відкушуючи шматок. 
«Я не думаю про це, я не думаю про це, я не думаю про це», - повторюю, як мантру. 
— Ось, цей точно не отруєний. Стосовно іншого, не можу сказати напевно, — він протягує мені бутерброд. 
Я приймаю його незграбними пальцями. Один великий вдих і видих, варто підготувати своє горло до того, що через нього нарешті пройде справжня їжа. Я кусаю, в місці, де торкалися його зуби та губи. Я хвора, варто перевіритися в психіатра. Як ще пояснити те, що моя кицька запульсувала, ніби саме там розташувалось дурне серце? 
Думка про його зуби на моїй… Все, годі! Кого б я не уявляла в своїй голові, рано чи пізно це обличчя замінюється фізіономією Дюка. Хворий виблядок, поверни моє лібідо! 
— Відпочинеш і спустишся, збереш свої речі. Ти переїздиш, — витираючи пальці серветкою каже Кайл. 
— Що? — перепитую з повним ротом. — Ні, будь ласка, не повертай мене в бункер. — я швидко жую, аби ковтнути і сказати залишок фрази. — Кайле, змилуйся, якщо хочеш познущатись, то застосуй якісь інші методи. Там страшно сходити з розуму. 
— Ти будеш жити в одній із кімнат, — він показав пальцем на другий поверх. — Бріліант потрібен нагляд. Не думаю, що дитині варто знати, що її нянька живе в підвалі. 
— Вона буде жити прямо тут? В цьому будинку? —знову жуючи запитую я. 
— Так, їй більше немає де бути. Рік — єдина жива людина, що в неї є. 
Мені стало шкода шестирічну дівчинку, на долю якої випало занадто багато. Діти не повинні мати так багато травм. Їжа зупинилася посеред горлянки, втратила будь-який смак. Що ж, це на краще. Не хочу, як минулого разу, зірватись та їсти без міри.