Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Коли всюди з’явилася електрика, кафе замінило олійні лампи на електричні. Згодом до вжитку ввійшли кондиціонери, проте їхнє встановлення могло зіпсувати своєрідний інтер’єр. Тому донині в кафе не було кондиціонера.

Однак щороку наставало літо. Коли полуднева температура повітря сягала тридцяти градусів за Цельсієм, навіть у підвальних приміщеннях ставало спекотно. Зі стелі кафе звисав вентилятор з великими лопатями — електричний, тому, найімовірніше, його додали пізніше. Та він не утворював сильного вітру, лише допомагаючи циркулювати повітрю.

Найвища зареєстрована температура в Японії становила сорок один градус за Цельсієм, її зафіксували в Екавасакі в префектурі Коті. Складно уявити, щоби цей вентилятор міг зарадити такій спеці. Утім, навіть посеред літа в кафе завжди була приємна прохолода. Як його охолоджували? Окрім тамтешніх працівників, ніхто цього не знав — і ніколи не дізнається.

Було пообіддя. Літо нещодавно розпочалося, але температура надворі вже сягала показників липня. Біля барної стійки в кафе сиділа молода жінка й писала листа. Поруч з нею стояла склянка кави, у якій танули кубики льоду. На жінці були футболка з рюшами, довга сіра обтисла спідниця й босоніжки з ремінцями. Вона сиділа випроставшись, її ручка бігала рожевим аркушем паперу із зображеним на ньому квітом сакури.

З-за барної стійки за нею спостерігала струнка жінка з блідою шкірою, її очі іскрилися дівочим запалом. То була Кеї Токіта, і вміст того листа, без сумніву, дуже її цікавив. Час від часу вона підглядала з виразом дитячого зачудування.

Окрім дівчини за барною стійкою, яка писала листа, у кафе були жінка в білій сукні, яка сиділа на тому стільці, і чоловік на ім’я Фусагі за найближчим до входу столиком. Перед ним знову лежав розкритий журнал.

Дівчина, яка писала листа, глибоко вдихнула. Кеї й собі зробила глибокий вдих.

— Перепрошую, що так довго, — сказала жінка, ховаючи листа в конверт.

— Усе гаразд, — відповіла Кеї, миттю опустивши очі.

— Гм… Чи могли б ви передати його моїй сестрі?

Дівчина тримала конверта з листом обома руками та ввічливо простягала його Кеї. Її звали Кумі Гіраї. Вона була молодшою сестрою постійної відвідувачки кафе Яеко Гіраї.

— Ох… Так, якщо я знаю вашу сестру… — Кеї змовкла й прикусила губу.

Кумі ледь схилила голову набік і запитально поглянула на Кеї. Але та лише всміхнулася.

— Добре… Я передам їй листа, — сказала вона, дивлячись на конверт у руках Кумі.

Кумі якусь мить вагалася.

— Я знаю, що вона може його навіть не прочитати… Та якщо б ви змогли… — Дівчина низько опустила голову.

Кеї ґречно випросталася.

— Ну звісно, — відказала вона так, ніби їй доручили щось украй важливе.

Вона взяла листа обома руками, люб’язно кивнувши, а Кумі рушила до касового апарата.

— Скільки? — запитала вона, простягаючи Кеї рахунок.

Та обережно поклала листа на барну стійку. Потім узяла рахунок і почала натискати на клавіші касового апарата.

Його можна було вважати суперником старого касового апарата, який досі працював, хоча його й не було тут спочатку. Він мав клавіші, як у друкарської машинки, а в кафе з’явився на початку періоду Сьова[7], близько 1925 року. То був кремезний і міцний касовий апарат, який мав запобігати крадіжкам. Лише його каркас важив майже сорок кілограмів. Він гучно клацав щоразу, коли хтось торкався його клавіш.

— Кава і… тост… рис із карі… парфе[8]…

Клац, клац, клац, клац… клац, клац. Кеї ритмічно вистукувала на клавішах вартість кожного замовлення.

— Содова з морозивом, піца-тост…

Схоже, Кумі з’їла чимало. Власне кажучи, усе не помістилося в один рахунок. Кеї перейшла до другого рахунку.

— Плов з карі… Банановий спліт…[9] Котлета з карі…

Перелічувати всі страви було необов’язково, але Кеї не заперечувала. Натискаючи клавіші касового апарата, вона нагадувала щасливу дитину, яка бавилася з іграшкою.

— Ви також замовили ньокі[10] з горгондзолою й курку з пастою у вершковому соусі…

— Оце я ненажера, — сказала Кумі доволі голосно, певно, трохи присоромлена. «Будь ласка, не обов’язково перелічувати все вголос…», — воліла промовити вона натомість.

— Схоже на те.

Звісно, то були слова не Кеї — це сказав Фусагі. Почувши перелік усіх страв, він пробурмотів щось собі під носа й продовжив гортати журнал.

Кеї не звернула на нього уваги, а от вуха Кумі почервоніли.

— Скільки? — запитала вона.

Але Кеї ще не завершила.

— Ох, подивимося… Тут ще сандвіч… онігірі гриль…[11] ще одна порція рису з карі… і… ем-м… кава з льодом… Загалом — десять тисяч двісті тридцять єн.

Кеї посміхнулася, її великі круглі очі іскрилися добротою.

— Гаразд, ось, тримайте.

Кумі квапливо дістала з гаманця банкноти. Кеї взяла їх і спритно порахувала.

— Ви дали одинадцять тисяч єн… — сказала вона й знову натиснула клавіші касового апарата.

Кумі чекала, понурившись.

«Чи-чирк»… Шухлядка касового апарата різко висунулась, і Кеї витягла гроші.

— Сімсот сімдесят єн решти.

Знову посміхнувшись, вона віддала Кумі решту. Та ввічливо вклонилася.

— Дякую. Було дуже смачно.

Вочевидь, соромлячись того, що офіціантка назвала всі страви, які вона з’їла, Кумі хотіла якнайшвидше покинути кафе. Вона вже рушила до виходу, коли її гукнула Кеї.

— Ем… Кумі, — сказала вона.

— Так?

Кумі зупинилася на півдорозі й озирнулася на Кеї.

— Щодо вашої сестри… — почала та, зиркнувши собі під ноги. — Може, ви хочете передати їй якесь повідомлення? — Вона мимоволі здійняла догори обидві руки.

— Ні, дякую… Я написала все в листі, — без вагань відповіла Кумі.

— Так… Звісно. — Кеї розчаровано насупилася.

Кумі, зворушена такою турботою офіціантки, широко посміхнулася, на мить замислилася й додала:

— Мабуть, ви могли б передати їй дещо…

— Так, звісно. — Кеї відразу пожвавішала.

— Скажіть їй, що ні тато, ні мама більше на неї не сердяться.

— Ваші тато з мамою більше не сердяться, — повторила Кеї.

— Так… Будь ласка, передайте їй це.

Очі Кеї знову округлились і зблиснули. Вона двічі кивнула.

— Звісно, передам, — весело відгукнулася вона.

Кумі окинула оком кафе, ще раз ввічливо вклонилася Кеї та вийшла.

Дзень-дзелень.

Кеї підійшла до самісіньких дверей перевірити, чи Кумі справді пішла. Відтак, рвучко розвернувшись, звернулася до когось за порожньою барною стійкою.

— Ти посварилася з батьками?

Раптом звідти їй відповів хрипкий голос.

— Вони відмовилися від мене, — сказала Гіраї, зненацька винирнувши з-під стійки.

— Ти почула її?

— Почула що?

— Що тато й мама більше на тебе не сердяться.

— Повірю, коли побачу на власні очі…

Просидівши чимало часу під барною стійкою, скорчившись у три погибелі, тепер Гіраї була згорбленою, ніби бабця.