Читати книгу - "Портрет митця замолоду"

З далини майданчика хтось крикнув:

— Всі у приміщення! А інші підхопили:

— В приміщення! Всі в приміщення!

На уроці письма він сидів, згорнувши руки, і слухав повільне шкряботіння пер. Містер Гарфорд ходив туди-сюди, робив дрібні позначки червоним олівцем, а іноді підсідав до когось, щоб показати, як тримати ручку. Він спробував прочитати по літерах перший рядок, хоча й знав, що там написано — то була остання фраза з підручника. Запал без бачності — що корабель без керма. Та лінії літер були мов тоненькі невидимі нитки, і лише щільно-щільно заплющивши праве око й напруживши ліве, міг він добачити закрути великої літери.

Але містер Гарфорд був дуже порядний і ніколи не скипав. Усі інші вчителі скипають страшенно. Тільки чому вони мають страждати за учнів з вищої ланки? Веллз сказав, що вони випили вівтарне вино з шафи у ризниці і їх виявили по запаху. А може вони поцупили дароносицю, аби втекти і продати її десь? То, мабуть, страшний гріх — закрастися туди вночі, відчинити темну шафу і вкрасти блискучу золоту річ, в яку при Благословенні вкладають Господа на вівтарі, посеред квітів та свічок, коли обабіч клубиться ладан, кадилоноша махає кадилом, а Домінік Келлі сам співає першу партію в хорі. Але коли вони крали її, Бога в ній, звісно, не було. Все одно, навіть торкнутися її — і то великий, дивовижний гріх. Він думав про це з глибоким трепетом: страшний, дивовижний гріх. Аж дрож бере, коли думаєш про це в мовчазній тиші під легке шкряботіння пер. А коли випиваєш вівтарне вино з шафи, а потім тебе знаходять по запаху, це теж гріх: але не страшний, і не дивовижний. Лише трохи піднуджує через отой запах вина. Бо в день, коли він приймав у каплиці перше своє святе причастя, він заплющив очі, відкрив рот і трохи виставив язика, і коли ректор схилився, щоб дати йому святе причастя, він відчув у його подихові легкий запах богослужебного вина. Гарне слово — вино. Уявляєш собі темний пурпур, бо той виноград, що росте в Греції довкола будинків як білі храми, — темно-пурпуровий. Однак у той ранок першого причастя від того легкого запаху у подихові ректора його занудило. День першого причастя — найщасливіший день у твоєму житті. Одного разу до Наполеона зійшлися генерали й запитали його, який день був найщасливішим у його жиїті. Думали, він скаже — день, коли він виграв якусь велику битву, або коли став імператором. Але він сказав:

— Панове, найщасливішим у моєму житті був день, коли я вперше прийняв святе причастя.

До класу ввійшов отець Арнол і почався урок латини, а Стівен так і сидів, склавши руки на парті. Отець Арнол роздав зошити з творами й сказав, що всі вони — ганебні, і що їх треба переписати начисто, з виправленими помилками. А найгіршим був твір Флемінга, бо в нього від клякси злиплися сторінки. Отець Арнол підніс його зошит за крайчик і сказав, що подавати такий твір — образа для будь-якого вчителя. Потім він викликав Джека Ловтона відмінювати іменник таге, але Джек Ловтон застряг на орудному відмінку однини та так і не перейшов до множини.

— Тобі має бути соромно, — суворо мовив отець Арнол. — Тобі, першому учневі класу.

Тоді він викликав іншого хлопця, потім ще одного і ще. Ніхто не провідміняв правильно. Отець Арнол став дуже спокійний, він з кожною невдалою відповіддю ставав усе спокійніший і спокійніший. Тільки обличчя йому потемніло і погляд загострився, а голос був дуже спокійний. Тоді він викликав Флемінга, і Флемінг сказав, що це слово не має множини. Отець Арнол раптом закрив книжку і гримнув:

— Ану виходь на середину, і на коліна! Зроду не бачив такого ледаря! Всі решта переписуйте твори.

Флемінг натужно підвівся і став навколішки між останніх двох парт. Решта хлопців посхилялися над зошитами й почали писати. В класі залягла тиша, і Стівен, боязко глянувши в темне обличчя отця Арнола, побачив, що воно й досі червоняве від гніву.

Чи воно гріх для отця Арнола — скипати гнівом? А чи йому дозволено гнівитись, коли хлопці лінуються, щоб примусити їх учитись? Чи, може, він тільки вдає гнів? Мабуть, таки йому дозволено, бо священнослужитель знає, що таке гріх і не допуститься його. А якщо він грішить ненароком — як тоді йому йти на сповідь? Мабуть, він піде на сповідь до проректора. А якщо проректор ненароком згрішить, то піде до ректора, а ректор — до намісника, а намісник — до генерала єзуїтів. Це називається орден, і він чув від батька, що всі вони — розумні люди. І всі могли б стати високопоставленими в світі людьми, якби не стали єзуїтами. Цікаво, ким би став отець Арнол і Педді Баррет, і ким став би містер Мак-Ґлейд і містер Ґлісон, якби вони не стали єзуїтами. Це важко уявити, бо їх усіх треба було б уявляти по-різному, в плащах і штанях різних кольорів, при бородах, і вусах, і різних капелюхах.

Двері тихо відчинились і зачинились. По класі пробіг шепіт: інспектор. Мить мертвої тиші і — гучний тріск від удару лінійкою по останній парті. Серце Стівенові тіпнулося зі страху.

— Кому хлости, отче Арнол? — вигукнув інспектор. — Є в цьому класі якісь ледачі нероби, що заслужили на хлосту?

Він вийшов на середину класу і побачив Флемінга на колінах.

— Хо-хо! — заволав він. — Це що за один? Чого це він на колінах? Як тебе звати, хлопче?

— Флемінг, сер.

— Хо-хо, Флемінг! Ледацюга, звичайно. По очах бачу. Чого він на колінах, отче Арнол?

— Він погано написав латинський твір, — відповів отець Арнол, — і не відповів на питання з граматики.

— Аякже! — заволав інспектор. — Аякже! Вроджений ледацюга. По очах видно.

Він ляснув лінійкою об парту і гукнув:

— Вставай, Флемінгу! Вставай, голубе! Флемінг поволі підвівся.

— Виставляй руку! — гукнув інспектор.

Флемінг виставив руку, і лінійка гучно заляскала: раз, два, три, чотири, п'ять, шість.

— Другу руку!

Знову шість гучних вилясків.

— На коліна! — заволав інспектор.

Зі скривленим од болю обличчям Флемінг укляк, затиснувши руки під пахвами, але Стівен знав, які вони в нього шорсткі: Флемінг завжди натирав їх каніфоллю, хоча, мабуть, йому таки сильно боліло,