Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

425
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 93
Перейти на сторінку:
Дякую за підтримку. Я зайду до вас згодом, а зараз до мами на звіт… — Станіслав і Маурицій змовницьки й із розумінням похитали головами…

Гроші люблять рахунок, і магнати Потоцькі ретельно слідкували за кожним злотим. За показною пишнотою галицького Версалю, його театру, величезними пожертвами на храми стояли заощаджені й пораховані до останнього гроша непублічні видатки. І тут діяло просте «правило палиці»: якщо один її кінець сильно піднімається, то другий, звісно, сильно опускається… Якщо пишноти мали свою мету — бити в заздрісні серця, працювати на гонор і славу родини Потоцьких (і на те грошей не шкодували), то невидима для заздрісників частина видатків мала бути добряче урізана й проконтрольована… Як казав колись, у прадавні часи, дідусь Францішека, «що ти їси і що в тебе в животі — знаєш тільки ти, а як ти одягнутий — бачать усі». І були, були і в них тоді моменти скрути, коли доводилося їсти просту селянську їжу, але того ніхто навіть не запідозрив: публічні видатки завжди були на висоті… Перед Анною Ельжбетою в її кімнаті для звіту стояла доволі велика частина непублічних сімейних витрат у сумі сто вісімдесят злотих, і мала вона обличчя єдиного сина Станіслава.

— Я, мамо, ось тут усе написав, — простягнув матері аркуш із видатками.

— Добре… добре, що ведеш записи. — Мати вже була задоволена початком звіту.

Станіслав Щенсний помітно нервувався: спітніле обличчя й зрадницький нервовий тік лівої повіки виказували неточності у звіті.

— А отут… щось занадто великі витрати на нову карету, можна було б і за меншу суму її зробити…

— Так, мамо, її ж будуть бачити всі, а «пана видно по халявах»… Та там і ресори покращені, а дверцята інкрустовані будуть аж з Італії…

Анна Ельжбета подивилася довгим недовірливим поглядом на сина: бреше, прибріхує чи правда? Щенсний дивився чесним поглядом.

— Добре, добре… Хоча й наші могли б зробити за вдвічі меншу ціну… А чоботи — ти ж маєш чоботи — навіщо?..

— Я їздив і по селах, а там… Понищив, одне слово.

Мати знову подивилася довгим поглядом з-під лоба. Двадцятирічний юнак, белзький староста, стояв із виглядом хлопчини, якого спіймали в чужому садку: уся процедура фінансового звіту була для нього дуже принизливою. Анна Ельжбета знову заглибилася в цифри.

— Ну а де, сину, іще вісім злотих? Не сходиться твоя арифметика. — Затримавши прицільний соколиний погляд на Станіславові, пані готувалася до атаки.

— Тут, мамо, така справа… — Щенсний аж зіпрів: обман було викрито. — Коло Белза в одній сім’ї… ну, мати померла й одинадцятеро дітей сиротами… ну і… я… купив їм… ну…

— Що?! Говори нарешті!

— Корову… Вони потім віддадуть, років за два…

— Віддадуть! Та щоб згодом! Сину, та ти так по світу підеш і нас пустиш! — Істеричні крики Потоцької вже було чутно на весь палац.

— Але, мамо, то одинадцять пар робочих рук, потрібних нам потім…

— І так би вижили! У річках риби повно! Серед людей живуть — дали б щось!

— Так я теж… л-людина…

— Мовчати! Ти їхній дідич, якому винні вони, розумієш, во-ни! Може, ти ще кожному зі ста тридцяти тисяч збираєшся давати?! Не чую, Щенсний, не чую… — Анна Ельжбета виписувала кола навколо сина, і той тремтів, стоячи в енергетичній пастці злостивого вихору материного незадоволення. — Не чую!

— Н-ні, не б-буду.

— Добре, Станіславе… Сподіваюся, ти зрозумів, що в цьому світі кожен сам за себе й кожен зі своїми обов’язками, — мати чеканила слова з вправністю сильного коваля. — Не треба більше поправляти на дідові торби: вони й так не розбагатіють від твоєї корови, але думатимуть, що можуть тебе розчулити й не платити в майбутньому.

— Я зрозумів, мамо. Так, ти права, як завжди. — Щенсний прагнув закінчення моральної екзекуції.

— Добре, якщо так. Іди…

Уся моральність і святенництво Анни Ельжбети закінчувалися там, де починалися гроші, її великі, всесильні гроші, які були для неї синонімом влади, безкінечної влади над речами, людьми й навіть над Богом: Він же там, нагорі, бачить і знає, за чиї фундуші звучать дифірамби Божій славі… Тож завдяки грошам усе й усюди було в неї, як на рибному місці, пригодовано: і на землі, і на небі. «А любити… Любити мене не треба. Хай краще бояться… За гроші я куплю все…» — з таким девізом ішла по життю Анна Ельжбета Потоцька, і стосувався він усіх, сина також. Тож ніколи ніяких поступок у питанні грошей ні-ко-му…

Великий Болотний Дух витав над палацом і на величезній території навколо: непролазні лісові масиви на узвишшях перерізалися незліченними річковими потоками, які плавно несли свої води широкими заболоченими низовинами. Трясовини, зарослі височенним очеретом та осокою, в обрамленні пишно квітучих зозулинців були оманливі й підступні; поглинаючи тварин і людей, Болотний Дух жадібно заковтував їхні жахливі судомні крики у своє безформне тіло, стаючи сильнішим і впевненішим у своєму праві на нові жертви. Люди боялися Болотного Духа: болото було входом до пекла, і там, у смердючому баговинні, жили чорти; набирали вони й подоби пристойно вдягнутого німого пана, який пішки вмів обганяти вершників, і ті з переляку потрапляли в трясовину, і дитини, що кликала на поміч… Лише щира молитва допомагала подорожнім пройти безпечним шляхом від села до села, і тоді Великий Болотний Дух видавав страшні звуки жалоби за втраченим їдлом: схлипував, вибулькував невдоволенням, а навесні й улітку жахав ще й криками болотного бугая, які потужно посилювалися… Невидимий Болотний Дух жив собі як велетенське зло, що живиться людськими страхами, підлістю й гріховними вчинками… Його прадавні слуги — прозорі примари — оселялися біля людей та в їхніх тілах, вишукуючи для свого господаря поживу, допомагаючи сіяти гріх і з’їдаючи душу… Лише легкий болотний сморід та ледь помітні чорні тіні в покрові туману виказували їхню присутність. Велике болотне зло звернуло свій погляд на маєток Потоцьких і прозорим амебним тілом почало огортати його…

Франц Салезій приймав ванну після дороги. Кілька чанів гарячої води з відварами чебрецю й ромашки заспокоїли страшенний ниючий біль у всьому тілі — думати стало ясніше й легше. Поїздка остаточно впевнила Потоцького в тому, що він правильно зробив, не приєднавшись до барських конфедератів: прибутки від маєтків, хоча й дуже зменшилися, бо ті були на межі зимово-весняного виснаження, та все ж мали перспективи зростання. А якби приєднався — не було б отих маєтків узагалі… Конфедерація стала звичним явищем для Речі Посполитої того часу: під час затяжного марафону чергування слабких королів і відсутності монарха численна польська шляхта зі своїм

1 ... 12 13 14 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"