Читати книгу - "Сяйво світів, Алюшина Полина"

- На-ка, отримай від свого дружка подаруночок! Дівчина підстрибнула так високо, що меч пролетів далеко внизу, і знову пустила стрілу. Цього разу вона потрапила до мети. Чаклун захрипів, зігнувся навпіл і подав знак своєму соратнику. Малий чаклун, що залишився цілим, підхопив пораненого і обидва стали розчиняться в повітрі. Обернувшись, молода войовниця побачила падаючого Конодара, у боці якого стирчав його клинок. За дві секунди вона опинилася поряд з ним. Дівчина встигла пом'якшити падіння людини, яка прийшла їй на допомогу. Але слова подяки той не почув, бо вже провалювався у темряву.

Коли Конодар прийшов до тями, то відразу не зміг зрозуміти, де знаходиться і котра зараз година. У кімнаті, де він лежав, панував напівтемрява і неймовірна тиша. Ніс його ледь уловлював тонкий аромат квітів. Світло ледве проникало через задернуте щільною шторою вікно ліворуч, і ковалю спочатку здалося, що він якимсь дивним чином опинився вдома. Але потім пам'ять почала повертати події, і шукач пригод почав тривожно оглядатися. Раптом він побачив якийсь рух біля вікна. Від несподіванки Конодар так підстрибнув на надзвичайно вузькому ліжку, що впав з нього. Його тут же пронизав гострий біль у боці. Схопившись за бік, коваль спробував повільно встати, спираючись об край ліжка, і почув уже знайомий йому мелодійний голос.

 - Ти в порядку?

 - Наче так. - Відповів Конодар і повернув голову туди, звідки долинуло запитання. Біля вікна в темному кутку стояла знайома йому стрибунка в тому ж темно-коричневому плащі, в якому билася з чаклунами. І так само з низько насунутим на очі каптуром.

- Де я? - Запитав її юнак, все ще намагаючись підвестися.

         - Ми в таверні - М'яко промовила дівчина. Конодару нарешті вдалося підвестися і сісти на ліжко. Він оглянув самого себе і спитав:

- А чому моя спина і живіт перебинтовані такими дивними бинтами? У житті ніколи не бачив бинтів зеленого кольору!

- Тебе поранив чаклун, коли ти кинувся допомагати мені. Я не знала, де знайти лікаря, і тому вирішила все зробити сама. До речі, чому ти вирішив, що мені потрібна допомога?

 - Ти була одна проти чотирьох, і я не міг кинути е... Як тебе звуть? – Раптом запитав Конодар.

 - Асіліноріяними, - Швидко промовила дівчина. Молодий коваль насупився, подивився то в один бік, то в інший, ніби оцінюючи, чи правильно він почув, і попросив:

- Повтори.

- Асіліноріяними. - Вже повільніше повторила співрозмовниця.

– А ще раз? - Асі-лі-но-рі-я-ні-ми, - Роздратовано промовила та.

- А коротше якось можна? – Не відставав хлопець.

- Асілія. - Зітхаючи промовила володарка мелодійного голосу.

- Ну, будемо знайомі, Асіліє. Я Конодар. Коваль і мечник. - Посміхнувшись і простягнувши руку дівчині, що все ще стояла біля вікна, сказав він. Асілія швидким кроком підійшла до коваля, взяла його за мізинець двома тоненькими пальчиками, посмикала і сказала:

- М-да, будемо знайомі. І відразу швидко повернулася до вікна.

Дивна вона якась, подумав Конодар. Смикана. До того ж дуже сором'язлива. Досі ховається у свій плащ, хоча він мало що приховує, на відміну капюшона. І як їй тільки не жарко? Мабуть, перенервувала сьогодні через сутичку з чаклунами. Коваль глянув на дівчину. Вона стояла нерухомо біля вікна і пильно спостерігала за ним.

- Асілія, а чому чаклуни напали на тебе? Та ще й серед білого дня, та ще й у людському місті, хоч я певен, що в тому провулку стояв сутінок. Чим ти їм насолила?

- Та нічим, власне. Просто йшла у своїх справах, а тут вони.

         - Ні, ні. Вони явно хотіли тебе вбити. Якби все було просто, їх принаймні було б менше. — Міркував Конодар. - Добре, що я сьогодні прийшов у місто і випадково проходив повз. Нелегко було б впоратися простій дівчині з чотирма чоловіками та ще й чаклунами!

Юнак так захопився власною бравадою, що не помітив, як Асілія сіла на край його ліжка. В її очах грали пустотливі вогники. Єдине, що відзначило його свідомість – посилився квітковий запах.

- Ти думаєш, що мені допоміг? - Запитала вона у коваля, посміхнувшись.

- А хіба ні?

- Більше ні, ніж так.

На обличчі у хлопця завмерло німе запитання.

 - Так, смерті допоміг уникнути. - Із вдячністю в голосі промовила дівчина. І тут у розпачі скрикнула, трясучи руками в гніві. - Але ти затримав мене на цілих два дні!

- Це як так? – Розгублено пробурмотів її співрозмовник.

- Ти думаєш, ти сьогодні бився з чаклунами? - Запитала Асілія. І побачивши повне нерозуміння в очах Конодара, пояснила. - Зараз третій вечір від того самого дня. Ти був поранений, був непритомний. Я просто не могла тебе покинути одного. Тут про тебе ніхто нічого не знає, і я подумала, що ти просто мандрівник, який шукає пригод, як усі інші у твоєму віці. От і все. А якщо так, то ти один і допомогти тобі нема кому. Але через тебе я втратила стільки часу! - Зірвалася на крик Асілія.

- А що, ми кудись поспішаємо? – З іронією в голосі спитав коваль.

- Ти, як бачу, ні. А мені треба якнайшвидше дістатися до вашого... До короля. – Швидко поправила свої слова дівчина.