Читати книгу - "Щурячий підступ. Справа № 6, Олександр Юрійович Есаулов"

— Це тут, так? Друга школа тут? У вас заручників захопили? Ага… — товстунчик побачив Миху з закривавленою щокою. — Чудово… Просто чудово… Операторе, сюди! Міліція, як завжди, проспала? Чудово…

З машини вискочив ще один чоловік, з великою відеокамерою на плечі.

— Швидко… Швидко… — бурмотів колобок, — великим планом бери… Зроби підводочку… А тепер школу… Чудово! Прошу тиші, я зараз братиму інтерв’ю. Як тебе звуть? Михась Мукоїд? Чудово! А мене Михайло Петрович Бринзак, отже, ми тезки. Я тебе зараз розпитуватиму, а ти відповідай. Говори спокійно, просто в мікрофон, а дивись сюди, в об’єктив. Чудово… Ввечері побачиш себе по телевізору. Готовий? Камера, пишемо!

— Зараз ми на території другої школи, де сьогодні розігралася кривава драма. Невідомі захопили в заручники одного з учнів, Михайла Мукоїда. Михайле, розкажіть нам, як усе сталося…

— Бандитів було вісімнадцять, — як по нотах заторохтів Миха. — Вони увірвалися в школу, зв’язали тітку Тетяну, хоча вона чинила героїчний опір. Колись вона була десантницею, в неї тринадцятий дан з карате-до, — й далі чіпляв локшину на вуха телевізійників Миха. — Але й вона нічого не змогла вдіяти. Нас усіх замкнули в спортзалі й цілу годину не давали ні їсти, ні пити. Ми дуже мучилися. Потім прибіг директор школи й хотів нас визволити, проте бандити його не злякалися. В них був кулемет, і вони виставили його у вікно. А коли приїхав капітан Слісаренко…

Миха продовжував городити небилиці, й до коротуна почало поступово доходити, що тут щось не так. Якщо десантницю тітку Тетяну він проковтнув з легкістю, то щодо тринадцятого дану в нього виникли відчутні сумніви. Чоловік пам’ятав, що данів у карате-до було всього десять, звідки ж узявся тринадцятий?

— Тоді капітан Слісаренко заліз на дах і звідти по линві спустився у спортзал, — натхненно брехав Миха, бачачи, як за коротуновою спиною хлопці мало не корчаться від німого реготу.

Оператор відірвав очі від видошукача.

— Михайле Петровичу, та він же приколюється, ви що, не бачите?

— Як це? — не зрозумів коротун. — Ми ж телебачення… У нас же новини…

Коротун розгублено роззирнувся, шукаючи співчуття й підтримки, але навколо побачив тільки школярів, що аж заходилися реготом. Рудик у захваті ляснув Миху по спині:

— Ну, ти втнув… Кулемет, кажеш? А тітка Тетяна — десантниця?

— Тітонько Тетяно, ви коли останній раз з парашутом стрибали? Вчора? Певно, в літаку пального не вистачило?

До коротуна нарешті остаточно дійшло, що його розіграли, він уже й сам посміхався, правда, невпевнено.

— Але щось же у вас сталося? — спитав телевізійник, коли сміх майже стих.

— Вибачте, — серйозно відповів Миха, — це родинна справа. Ми спочатку самі розберемося, бо інакше… хоч би дров не наламати!

— Ну, добре… — відповів коротун. — Не хочете казати — не треба, тільки майте на увазі: люди хочуть знати правду. І ще: телебачення — могутня сила! Завжди буду радий вас бачити! Ви добре трималися в кадрі, юначе, — поплескав він Миху по плечу, махнув операторові й відчинив дверцята машини. Оператор разом з камерою зник усередині, за ним заліз Михайло Петрович, дверцята хряснули — і машина рушила в бік дороги.

— Здуріти можна… — Миха розвів руками, — що за день такий сьогодні?

Розділ 9

Цілісінький день нічого не відбувалося. Миха сидів удома й не знаходив собі місця. Він то сідав за комп’ютер, то витріщався в телевізор, то намагався читати книжку, тільки нічого в нього не виходило. У голові скалкою засіли капітанові слова: він єдиний підозрюваний. Пізно ввечері зателефонував Льоха. Михова сім’я саме сиділа біля телевізора й дивилася цікавий детектив. Тато взяв слухавку, привітався й кивнув синові на двері: мовляв, тебе, йди розмовляти на кухню, не заважай дивитися фільм. Миха, не відриваючи погляду від екрану, позадкував з кімнати.

— Ну? — нетерпляче кинув він у слухавку.

— Михо, треба терміново зустрітися! Є новина! — заторохкотів у слухавці Льохів голос.

— До ранку не терпить? Такий класний фільм іде…

— За п’ять… Ні, за три хвилини біля козлячого столика, — невблаганно кинув Льоха й поклав слухавку.

— Ото вже припекло йому… — невдоволено пробурмотів Миха, але що зробиш… Миха вдягнувся й поплентався надвір. У темряві він розгледів постать друга, який уже сидів за столом.

— Михо, ти швидше можеш? Я жерти хочу, як собака!

— Ну, то поїв би, а завтра…

— Я щойно приїхав з Києва.

— І заради цієї новини ти мене витягнув о пів на десяту на вулицю?

— Замовкни і слухай. В електричці я сидів поруч з двома хлопцями. З їхньої розмови я зрозумів, що вони студенти якогось хімічного факультету.

Після цих слів Михове невдоволення як вітром звіяло: він пригадав розповідь молочарки тітки Люби про двох студентів, яким вона продала ртуть.

— Ну?! — нетерпляче гримнув він на Льоху.

— Ага, пройняло? — усміхнувся той.

— Та не тягни ти кота за хвіст!

— Так от, прізвище одного з цих студентів… — Льоха зробив паузу, як робить ринг-анонсер перед оголошенням переможця бою на звання чемпіона світу з боксу, — його прізвище…

— Іди ти під три чорти! — не витримав Миха.

— Ось і не вгадав. Його прізвище зовсім не Підтричорти, а Філімонов.

— Філімон? — йойкнув Миха. — Не може бути!

— Я провів його аж до будинку, помилки бути не може! — переможно закінчив Льоха.

— Здуріти… Великий пофігіст, виявляється, звичайний хуліган і покидьок? За що ж він на мене так образився?

— А ось це ми в нього завтра й запитаємо.

— Що, ось так просто і спитаємо? А він скаже, що всі питання йому пофігу, і що далі?

— А ми до капітана Слісаренка: нехай він далі міліції пояснює свої принципи великого пофігізму! І тітка Люба підтвердить про студентів! Нехай покрутиться, як вуж під вилами. Паскудник… Як підставляти, то йому розуму вистачило, і пофігізм не завадив!

— І все ж таки, — розмірковував Миха, — щось тут не зовсім…

— Чого це ти сумніваєшся?

— Розумієш, брат-хімік — це не доказ, хоча зачіпка непогана. Але як Філімон міг непомітно поцупити зошит? А непомітно взяти телефон? Він же сидить з протилежного краю класу!

— Ось ми його й спитаємо! Може, його брат винайшов речовину, що робить людину невидимою? І головне — він купував ртуть!

— Гаразд, доживемо до ранку, а ранок, як відомо, від вечора мудріший.

— Завтра ми його розкрутимо, як карусель! Кажу тобі, то він. Ртуть у братика взяв і розлив у школі, а на тебе