Читати книгу - "Щурячий підступ. Справа № 6, Олександр Юрійович Есаулов"

На тому й розійшлися. Льоха довго не міг заснути, уявляючи, як він завтра притисне в кутку Філімона. Не міг заснути й Миха. Душу йому ятрило єдине питання: за що? Невже ось так, знічев’я, можна наробити іншій людині стільки гидоти?

* * *

Вранці Миха, Настя й Льоха йшли до школи разом. Вже біля самих шкільних воріт до них приєдналася Яна. Розповісти їй нічого не встигли, тільки натякнули, що сьогодні в класі будуть розбірки.

Філімон зайшов перед самим дзвінком, і відразу за ним, відсікаючи шлях тим, хто запізнювався, на порозі з’явилася Логарифма.

— Т-а-а-ак, — математичка хижо оглянула клас, — контрольну ніхто не скасовував. Це перший варіант, це другий, це перший, це другий… Шматко і Юрський, до дошки, пишіть завдання.

У класі запала мертва тиша. Про контрольну всі забули, і тепер клас був просто вбитий неприємним сюрпризом. Хтось уже схилився над зошитом, хтось намагався підглянути в підручник, Миха за звичкою чухав за вухом. Втім, задачі були нескладні. Пильно поглядаючи на Логарифму, він допоміг Льохові, поклав ручку на парту й озирнувся.

— Мукоїде, ти впорався? Давай-но сюди, — вона простягнула руку за Миховим зошитом і тут- таки заходилася перевіряти вправи та завдання.

— О-о-о-ось, можеш-таки, якщо захочеш! Ставлю «відмінно». Хто ще готовий?

Миха нетерпляче вовтузився в очікуванні дзвінка: йому кортіло поспілкуватися з Філімоном. Він озирав клас, уявляючи, як Філімон міг непомітно підійти до парти з потрібного боку, щоб узяти з заплічника мобільник, і нічого путнього у нього не виходило: Філімона бодай хтось обов’язково мусив би помітити!

Нарешті Логарифма подивилася на годинник і веліла здавати зошити, а за кілька хвилин пролунав довгожданий дзвінок. Щойно за Логарифмою зачинилися двері, Миха стрімко вийшов до дошки й підвів руку, вимагаючи тиші. Всі з цікавістю дивилися на нього. До друга приєднався Льоха, сівши за вчительський стіл.

— Ви всі знаєте про останні події. У нас тут до декого з’явилися запитання.

Заговорили всі відразу: які питання? До кого? Про що?

— Льоха вчора ввечері їхав з Києва електричкою й ненароком дізнався… Філімоне…

— Чого тобі? — ліниво процідив Філімон. Всі повернули голови в бік великого пофігіста.

— Це правда, що твій брат — хімік?

— А тобі що?

— Правда чи ні? — наїхав на Філімона Льоха. Він став у проході між рядами, відрізаючи Філімонові можливий шлях відступу, але той і не думав відступати.

— Ну, правда. Вчиться на четвертому курсі. Взагалі-то мені пофігу, а що таке?

— Та нічого. Просто у тітки Люби, молочарки, яка Янці додому молоко носить, два місяці тому два студенти купили літр ртуті.

Філімон замовк, обдумуючи почуте, а потім запитав:

— Ну, то й що? Може, й купив. Я тут до чого?

— Дуже хочеться знати, де ця ртуть? Чи не на першому поверсі її розлито?

У класі запанувала лунка тиша. Звинувачення було надто серйозним. Філімон пильно дивився Михові в обличчя:

— Що, хочеш на мене свої гріхи перекласти?

— Ні, Філімоне, це гріхи не мої. До міліції я не дзвонив, ртуть не розливав…

— Та мені пофігу… Ртуть брат купував? Ось у нього й питай! Чого ти до мене присікався?

Він спробував плечем відштовхнути Льоху з дороги, тільки той стояв непорушно, міцно впершись руками в парти. Філімон зробив крок назад, наче підкоряючись, а потім, нахиливши голову, раптом рвучко ринув уперед. Він

буцнув Льоху просто в груди. Той зойкнув і сів на парту, але тут зі своїх місць схопилися Грошик і Динозавр.

— Чуєш, ти… Ану, пригальмуй!

Цієї миттєвої затримки було досить, щоб Філімона оточив увесь клас. Льоха вже прийшов до тями після несподіваного нападу.

— Що, Філімоне, прищемили ми тобі хвоста?

— Нічого ви мені не прищемили! Ніякої ртуті я не брав. Коля сьогодні вдома, після Занять підемо й запитаємо.

Така відповідь задовольнила всіх. Вирішили, що цілим класом туди йти не варто, а підуть Миха, Льоха і Рудик.

* * *

Насилу дочекалися закінчення уроків. Йти було недалеко, до цегельні, лише десять хвилин швидкого кроку від школи. Попереду, широко вимахуючи руками, ішов Філімон. Його впевненість трохи збентежила Льоху, Миха ж був незворушний. Здебільшого мовчали, хіба тільки в Рудика не стулявся рот: він все розпитував Філімона про принципи великого пофігізму, але нічого путнього той розповісти не міг, а може, й не хотів, відбуваючись невиразним муканням або загальними фразами. Нарешті прийшли. Цикнувши на прив’язану мотузкою дворягу, Філімон запросив усіх до хати.

— Колю, тут до тебе гості!

— До мене? — з кімнати долинув здивований голос. На порозі постав високий на зріст білявий юнак.

Льоха кивнув головою — він!

— До вас! — підтвердив Миха.

— Дуже цікаво… Прошу, — він гостинним жестом вказав на диван.

— Ми тут проводимо невеличке розслідування, ваш брат підтвердить.

— Я тобі розповідав: бомба… ртуть… — сказав Філімон, і Микола кивнув головою: мовляв, пам’ятаю.

— Ми знаємо, що два місяці тому ви купили літр ртуті.

— Ого, — здивувався Микола, — у вас добра агентура!

— Ще б пак… — гордовито набрав поважного вигляду Рудик, хоча до агентури не мав жодного стосунку.

— Я купив ртуть, і що з того?

— Де вона?

— Аз якого дива я мушу вам звітувати? — Микола насмішкувато дивився на Миху: теж мені, Шерлок Холмс вирискався!

— Гаразд, — погодився Миха, не зводячи з юнака пильного погляду, — не хочете звітувати мені, доведеться звітувати капітанові міліції Слісаренку. Адже ртуть отруйна, хіба ні? Ви маєте право працювати з нею вдома?

Микола замовк, посмішка з його обличчя зникла: малий виявився не таким уже й простим.

— Добре, прошу за мною.

Вони вийшли з будинку, дорогою Микола розповідав:

— Вдома я з нею, звичайно, не працюю, тут і отруїтися недовго. Для цього у мене є місце в сараї. Ртуть дуже отруйна, але це доволі корисна і багато до чого придатна штукенція. Думаєте, з неї тільки медичні градусники роблять? Нічого подібного! А при виробництві дзеркал, а в ювелірній справі? Без амальгами, так називаються сплави ртуті з іншими металами, дзеркала не зробиш! Але найголовніше не це. За допомогою амальгамування витягують з руди золото, срібло, платину! Ось що головне! Саме над цим я зараз і працюю. В принципі, то процес відомий, я тільки хочу дещо в ньому вдосконалити.

Микола широко прочинив двері сараю:

— Отут я й працюю… Що за чортівня? Щоденник!!!

Сараєм немов пройшовся смерч: усе було розкидано, перевернуто, перемішано. Було ясно, що тут похазяйнував хтось чужий. Микола в першу чергу почав шукати щоденник, знайшов і заспокоївся.

— Тут два роки роботи! Записаний кожен дослід, кожна речовина, — пробурмотів він, притискаючи до