Читати книгу - "Небіж чаклуна"

Це, до речі, довело ще одну особливість кілець, про яку дядько Ендру не сказав Діґорі, бо не знав про це й сам. Для того щоб перестрибнути зі світу у світ за допомогою одного з кілець, тобі не обов’язково надівати його або доторкатись до нього самому; цілком досить буде доторкнутися до того, хто доторкається до нього. У такому випадку кільце працює як магніт. А кожному відомо, що коли ви підберете магнітом шпильку, то будь-яка інша шпилька, яка торкається першої, також потягнеться за нею.

Тепер, коли вони побачили її в лісі, цариця Ядіс здавалася іншою. Вона була більш блідою, ніж раніше; настільки блідою, що від її краси майже нічого не залишилося. Вона згорбилася й важко дихала, здавалося, ніби повітря в цьому місці душило її. Обоє дітей тепер анітрохи її не боялися.

– Відпусти! Відпусти моє волосся! – знову сказала Поллі. – Чого ти за нього тримаєшся?

– Ну ж бо! Відпусти її волосся! Негайно! – наказав Діґорі.

Вони обоє обернулися і стали борюкатися з нею. Вони були сильнішими, ніж вона, й незабаром примусили її відступити. Вона відсахнулася, важко відсапуючись, і в її очах з’явився вираз жаху.

– Швидше, Діґорі! – сказала Поллі. – Зміни кільце й біжімо до нашого озера!

– Допоможіть! Допоможіть! Пощадіть! – вигукнула Відьма слабким голосом і, спотикаючись, рушила за ними. – Заберіть мене із собою. Ви не можете залишити мене в цьому жахливому місці. Воно вбиває мене.

– Такий резон держави! – зневажливо сказала Поллі. – Як тоді, коли ти вбила стільки людей у своєму світі. Поспішаймо, Діґорі.

Вони наділи зелені кільця, й Діґорі сказав:

– То що ми тепер зробимо?

Він не міг зовсім не відчувати жалю до цариці.

– О, не будь таким віслюком! – вигукнула Поллі. – Десять до одного, що вона лише прикидається. Ходімо швидше!

Й обоє дітей стрибнули у своє озеро. «Добре, що ми його позначили», – подумала Поллі. Та коли вони стрибнули, Діґорі відчув, як холодний вказівний палець і великий палець схопили його за вухо. Вони поринули під воду – й перед ними з’явилися невиразні обриси нашого світу, а ті вказівний і великий пальці стиснули його вухо сильніше. До Відьми вочевидь повернулася її сила. Діґорі пручався, кóпав ногами, але це йому анітрохи не допомогло. Через мить вони опинилися в кабінеті дядька Ендру. Тепер і сам дядько з подивом дивився на дивовижне створіння, яке Діґорі привів за собою з іншого світу.

І йому було на що подивитись. Діґорі й Поллі теж не могли відвести очей від неї. Не було сумніву, що Відьма здолала свою слабкість. І тепер, коли вони побачили її у своєму власному світі, зі звичайними речами навколо неї, то їм перехопило дихання. У Чарні вона була достатньо грізною – у Лондоні вона вселяла жах. По-перше, вони досі не усвідомлювали, яка вона велика. «Навряд чи це людина», – подумав Діґорі, коли подивився на неї. І, либонь, він мав слушність, бо існує думка, що в жилах царської династії Чарну тече кров велетів. Але навіть її зріст був нічим супроти її краси, лютості й дикості. Вона здавалася вдесятеро більш живою, аніж більшість людей, яких ми можемо зустріти в Лондоні. Дядько Ендру кланявся, потирав руки і, сказати правду, здавався неймовірно наляканим. Він скидався на дрібного карлика поруч із Відьмою. А проте, як потім казала Поллі, існувала якась подібність між її обличчям і його: щось було в їхньому виразі. Це той вираз, який мають усі погані чаклуни, та «позначка», якої Ядіс не знайшла на обличчі Діґорі. Проте дітям було корисно побачити їх обох разом, бо після цього вони вже ніколи не боялися дядька Ендру, як ви ніколи не боялися б черв’яка, після того як зустрілися з гримучою змією, або корови, після того як побачили скаженого бугая.

«Пхе! – сказав Діґорі сам до себе. – Він чаклун! Не вельми. Тепер вона та особа, яка завдає справжнього страху».

Дядько Ендру й далі потирав руки і кланявся. Він намагався сказати щось дуже чемне, але в роті у нього пересохло й він узагалі не міг говорити. Його «експеримент» із кільцями, як він це називав, виявився успішнішим, аніж він хотів. Бо хоч він мав справи з магією вже багато років, він завжди залишав усі небезпеки (наскільки можливо) на долю інших людей. Нічого подібного йому ще не доводилося пережити.

Тоді Ядіс заговорила; не дуже голосно, але було в її голосі щось, від чого вся кімната затремтіла.

– Де той чаклун, який покликав мене в цей світ?

– Е… е… мадам, – видихнув із себе дядько Ендру. – Для мене велика честь… Я дуже вдячний… Така несподівана втіха… Якби тільки я мав нагоду підготуватися… Я… Я…

– Де той чаклун, йолопе? – повторила Ядіс.

– Це я… Я, мадам… Я сподіваюся, ви пробачите… е… е… будь-яку дурницю, яку могли утнути ці вередливі діти. Запевняю вас, я не мав наміру…

– Ти? – сказала цариця ще жахливішим голосом.

Потім, ступивши лише один крок, вона перетнула кімнату, схопила жмут сивого волосся дядька Ендру й підтягла до себе його голову так, щоб його обличчя опинилося навпроти її обличчя, і роздивилася його, як роздивлялася обличчя Діґорі в палаці в Чарні. А дядько блимав і нервово облизував губи. Нарешті вона відпустила його: так раптово, що він відлетів убік і вдарився об стіну.

– Я бачу, – зневажливо сказала вона, – ти справді чаклун, певного сорту. Підведися на ноги, собако, не намагайся там сісти, наче ти говориш із рівними собі. Як ти навчився магії? Ти не маєш у собі царської крові, я готова заприсягнутися.

– Ну… Можливо, не в строгому розумінні, – пробелькотів дядько Ендру. – Кров у мене не зовсім царська, мем. Проте Кеттерлі – дуже давній рід. Стародавній рід із Дорсетширу, мем.

– Гаразд, – сказала Відьма. – Я бачу, хто ти такий. Ти малий дрібний чаклун, який працює за правилами й по книжках. У твоїй крові й твоєму серці немає справжньої магії. У моєму світі кінець таким чаклунам, як ти, настав ще тисячу років тому. Але тут я дозволю тобі бути моїм слугою.

– Я буду дуже щасливий… Радий прислужитися вам у будь-який спосіб… Для мене