Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

– Я дав клятву, благородний герцогу, – мовив Каспіан у відповідь. – І потім, що я скажу Рипічипу?

Розділ 5

Буря

За три тижні після прибуття на Самотні острови «Зоряний мандрівник» вивели на буксирі з Вузької Гавані. У годину відплиття на березі зібрався величезний натовп; сказано було чимало напутніх слів і пролито прощальних сліз. Побажавши щастя і довголіття герцогу і його родині, Каспіан звернувся до остров’ян із прощальною промовою, і люди кричали йому у відповідь: «У добру путь!» Коли корабель, ліниво ляскаючи вітрилом, відійшов від берега подалі й звуки королівської сурми стали ледь чутними, на березі запала тиша. «Зоряний мандрівник» вийшов у відкрите море і спіймав вітер; буксир відокремився від нього й пішов на веслах назад; ніс корабля розбив першу велику хвилю, і судно одразу немов перетворився на живу істоту. Матроси взялися до своїх буденних справ, Дриніан заступив на першу вахту, і судно почало обходити південний край острова Авра, тримаючи курс на схід.

Наступні кілька днів пролетіли мов один. Люсі почувалася найщасливішою дівчинкою на світі. Прокидаючись вранці, вона бачила, як на стелі її каюти грають, відбиваючись у воді, сонячні промені, роздивлялася чудові подарунки, які вона везла з Самотніх островів: гумові морські чоботи, високі черевики на шнурках, матроський тільник, зюйдвестку та в’язаний смугастий шарф. Потім вона піднімалася на палубу й подовгу вдивлялася у море, що з кожним ранком ставало дедалі блакитнішим, а повітря – теплішим. Після цього наставав час сніданку, і їла вона з таким апетитом, який буває тільки під час морської подорожі.

Вона подовгу просиджувала на кормі, граючи з Рипічипом у шахи. Забавно було дивитися, як він обома лапками піднімає занадто великі для нього фігури або підводиться навшпиньки, аби дотягнутися до середини дошки. Він був неабияким гравцем і зазвичай перемагав, коли пам’ятав, у що грає. Але Люсі вигравала набагато частіше, тому що мишачий король деколи робив зовсім безглузді ходи: наприклад, підставляв коня під ферзя та туру одночасно. Справа в тому, що він майже завжди забував, що перед ним шахи, і уявляв собі справжній бій, а тому рухав шахового коня туди, куди спрямував би власного – у найнебезпечніші місця. Адже голова мишачого короля була повна безрозсудних гасел на кшталт «Стояти на смерть», «Перемогти або померти», «Краще славна смерть, ніж безславна поразка» тощо.

Та недовго тривали ці щасливі часи. Одного вечора Люсі, що ліниво дивилася на довгий водяний хвіст за кормою, підняла очі й помітила, що на заході з надзвичайною швидкістю збираються величезні хмари.

Ось у них на хвилину з’явилося невелике віконце, і крізь нього пробилися жовті західні промінчики. Там, куди вони падали, хвилі здавалися якимись незвичайними й море нагадувало бруднувате жовте полотно. Різко схолодніло. Здавалося, навіть корабель затремтів від передчуття небезпеки та поривався пливти якомога швидше. Вітрило то безживно обвисало, то, навпаки, напиналося до межі. Доки Люсі вдивлялася вдалину й дивувалася такій раптовій і недобрій зміні погоди, Дриніан крикнув, заглушаючи шум вітру: «Свистати усіх нагору!» У наступну мить гарячково закипіла робота. Одні кинулися задраювати люки, інші гасили вогонь у печі на камбузі, треті піднімалися на реї, аби взяти риф, або, просто кажучи, прибрати вітрило. І тут почалося… Люсі побачила, що прямо перед ними в морі раптом утворилася неймовірна прірва, і корабель з небаченою швидкістю понісся униз. З іншого боку прірви здіймалася сіра пінява гора, ладна обвалитися на «Зоряного мандрівника» і рознести його на друзки. Здавалося, це була вірна смерть, але корабель раптом злетів на цю гору і дзиґою закрутився на її вершині. На палубу звалився водяний стовп розміром з головну вежу королівського палацу, перетворивши корму і півбак у два маленьких острівці в бурхливому морі. Матроси, з тих, що залишилися нагорі, лежали на реях, відчайдушно приборкуючи непокірне вітрило. Якийсь порваний канат піднявся за вітром, а вітер був настільки сильний, що канат навіть не полоскався за вітром, а просто завис, мов туго напнута циркова линва.

– Спускайтеся додолу, пані! – що було сили заволав Дриніан. Люсі знала, що в такі хвилини пасажири завжди тільки заважають матросам, але спускатися виявилося не так уже й легко. «Зоряний мандрівник» різко похилився на правий борт, й утриматися на палубі було не легше, аніж на похилому черепичному даху. Люсі довелося видертися до верху сходів, прикріплених до леєра, і пропустити нагору двох матросів, а потім уже спускатися вниз. Добре ще, що вона встигла як слід схопитися за сходинку, тому що палубу саме накрив новий вал, обливши її з ніг до голови. Вона і без того змокла від дощу й бризок, але ця хвиля здалася їй крижаною. Люсі кинулася до дверей каюти й вбігла всередину. Звідси не було видно, як корабель із шаленою швидкістю летить у пітьму, зате чутність тут була набагато кращою, і ніде було сховатися від шаленого гуркотіння та скреготу падаючих скринь, скрипу та стогону дерев’яних перегородок та тріску линв, що, не витримуючи напруги, лопалися одна за одною.

Буря вирувала весь наступний день, а потім ще день і ще, і ще… Вона лютувала так довго, що всі вже забували тепло сонця і спокійне море. Румпель постійно тримали по троє матросів одразу: тільки так корабель міг триматися хоч якого-небудь курсу. І весь час комусь доводилося братися за помпу й відкачувати воду. Буря нікому не давала перепочинку, не дозволяла приготувати вечерю й просушити мокрий одяг. Один із матросів випав за борт і навік зник у безодні. І не було бурі кінця…

Кілька днів по тому, коли хитавиця дещо вщухла, Юстас зробив у своєму щоденнику нижченаведений запис:

«3 вересня. Цілу вічність не міг написати ані слова. Нарешті знову тримаю в руці перо. За моїми підрахунками, нас кидало ураганом тринадцять днів і ночей. Решта говорять, що дванадцять. Отакої: пливуть за тридев’ять земель, а самі рахувати до пуття не вміють! Натерпівся та настраждався чимало. Весь час кидало на хвилях, промок до нитки, а погодувати ніхто й не думав. Само собою, у них немає ані передавача, ані ракет, так що подавати сигнали лиха було нічим і нікому. А я ж із самого початку попереджав, що виходити в море на цій шкарлупці – то справжнісіньке безумство. Та на додачу команда підібралася – самі страшенні лиходії. Каспіан і Едмунд мене просто тероризують. Тієї ночі, коли знесло щоглу (тепер від