Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Ні, ти ж себе правильно поводитимеш. Я тебе навчу.

  — А “правильно” — це як? 

  — Гаразд, це поки пуста розмова. Давай так: якщо почнете з ним зустрічатися, тоді повернемося до цієї теми. Я тобі розкажу, як себе вести, щоб чоловік не пішов. Є кілька способів, щоб він не уявляв життя без тебе.

  — Ну добре, дякую за підтримку. Наскільки я зрозуміла, ти не проти того, щоб я зустрічалася з одруженим.

  — Ні, не проти. Мені все одно, аби ти була щаслива.

  — Добре, дякую.

  Я поклала слухавку. Мене здивувала порада Віри, але я розуміла, що в неї досвід сімейного життя набагато більший, ніж мій. Вона краще тямить у таких питаннях, ніж я. “Добре, буду дивитися по ситуації. Сама не буду підштовхувати події, все залежатиме від поведінки Володимира. Подивимось, може з цього щось путнє та й вийде”, — з натхненням подумала я і продовжила займатися своїми буденними справами.

  Суботній вечір жовтня. Сьогодні день народження нашого колеги Василя. Він запросив вісьмох із заводу на ковзанку, а потім у кафе. Серед запрошених були Володимир та я.

  І ось ми на ковзанці. Нас було восьмеро. Кожен катався, як міг. У мене не дуже виходило, тому я за звичкою ходила на ковзанах по колу, тримаючись однією рукою за борт ковзанки. Я так зосередилася на своїй справі, що й не помітила, як раптом Володимир опинився поруч. Він тихо взяв мене за руку й, не кажучи ні слова, повів на середину ковзанки. Моє серце забилося швидше — я не дуже вміла кататися, тому мій єдиний інстинктивний порив був злякано вигукнути. Його це розвеселило. Я ледве трималася на ногах, намагаючись тримати рівновагу руками.

  Він зупинився, від'їхавши трохи вбік, з посмішкою на обличчі й сказав:

  — Леля, не бійся їдь до мене.

  — Як я поїду? Я ледве на ногах тримаюся! — відповіла я, намагаючись не втратити рівновагу.

  — Не бійся, їдь. Я тебе зловлю. Це не важко — просто відштовхнись однією ногою, і ковзани самі поїдуть.

  — Я боюсь, дуже боюсь! Зараз вже впаду! — кричала я, але всередині відчувала, як розпалюється бажання навчитися кататися.

  — Так, їдь! Я тебе зловлю! — сказав Володимир, простягнувши руки вперед.

  Я набралася сміливості, відштовхнулася однією ногою, і ковзани самі понесли мене вперед. На мить я розслабилася, радіючи, що в мене виходить, але одразу втратила рівновагу. Володимир встиг вчасно — він підхопив мене, допоміг втримати рівновагу. Ми стояли посеред ковзанки, він тримав мене за талію обома руками, щоб я не впала. Його сильні руки притискали мене до себе, і я вже не знала, що сильніше: невпевненість на ковзанах чи те неймовірне почуття, яке охопило мене поруч із ним. Моє серце шалено билося, і я не могла зрозуміти, чи це від страху, чи від його дотику. В цей момент час наче зупинився, і я забула про все на світі: про його дружину, про те, що нас можуть побачити колеги.

  Після ковзанки ми сиділи в кафе. Всі гомоніли, розмовляли, але я майже не чула їх. Я поглянула на Володимира й потонула в його бездонних блакитних очах. Кожного разу, коли наші погляди зустрічалися, він коротко дивився на мене, наче намагаючись приховати справжні емоції. Але в його очах світилася пристрасть, яку важко було не помітити. І я теж відчувала цей магнетичний зв'язок, але водночас боялася зробити перший крок. Моральні норми та страх перед наслідками стримували мене.

  Я вже знала, що влипла в нову історію. Що це може призвести до чогось серйозного. А можливо, й до біди. Але всередині щось підштовхувало мене рухатися вперед. В той вечір, для сміливості, я дозволила собі трохи пива — і думки, які кружляли в моїй голові, ставали все менш раціональними. Я відчувала, що між нами з Володимиром є щось більше, ніж просто флірт. Але що буде далі? Чи зможемо ми зупинитися, перш ніж перейти межу?

  Це питання не давало мені спокою. Та поки що, цього вечора, я була лише жінкою, яка загубилася в його погляді, і нехай завтрашній день принесе свої відповіді.

  Наприкінці вечірки ми почали викликати таксі. Трошки напідпитку, я запропонувала Володимиру викликати одну машину на двох, бо їхати нам в одному напрямку. Він погодився. Поки ми чекали на авто, ще два колеги напросилися в попутники, мотивуючи це тим, що так буде дешевше.

  Ось приїхав таксист. Володимир посадив мене та двох співробітників на заднє сидіння, а сам сів поруч із водієм. Колеги про щось розмовляли, але я була заглиблена у свої думки. “Чому він не сів поруч зі мною? Було б добре, якби ми хоча б трималися за руки, нехай і тихцем. Як же хочеться з ним довше залишитися наодинці. О, а ще б поцілуватися з ним. Та що це я, зовсім вже з глузду з'їжджаю! Добре, що трішки випила, буде виправдання на випадок дурниць.”

  Я й не помітила, як таксист зупинився біля моєї зупинки. Володимир вийшов першим. Поки я шукала навпомацки ручку дверей, він сам відчинив їх і допоміг мені вийти з авто.

  — Все, бувайте, — сказав він колегам, — піду її проведу, а то ще десь завалиться.

  Він взяв мене під руку й повів по тротуару. Ми йшли, не промовляючи ні слова, але відчували напругу, яка висіла в повітрі. Раптом він зупинився, рішуче повернув мене до себе й міцно обійняв за талію. Його руки були сильними, майже владними. Ми дивилися один на одного, трохи похитуючись від алкоголю. На моєму обличчі була щира посмішка від задоволення, яку я не могла приховати. Він усміхнувся у відповідь, і цей момент був схожий на магію.