Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Я замерзаю, вже прохолодно, — прошепотіла я, але в цей момент його дихання торкнулося моїх губ.

  Він притиснув мене ще ближче, нахилився і, нічого не сказавши, обережно торкнувся моїх губ своїми, ніби боявся, що я його відштовхну. Але я давно мріяла про цей поцілунок і лише відповіла, піддаючись його пристрасті. Ми стояли посеред вулиці й цілувалися, не звертаючи уваги на те, що нас можуть побачити. Ніч була глибокою, і, здавалось, весь світ належав лише нам.

  — Пішли до тебе, — прошепотів Володимир, не відриваючи погляду від моїх очей.

  — Так, пішли, — тихо відповіла я, відчуваючи, як зростає бажання.

  Всю дорогу до дому ми йшли мовчки, але в моїх думках був хаос від емоцій та бажання. Як тільки ми зайшли у квартиру й зачинили двері, між нами спалахнула пристрасть. Ми віддалися своїм почуттям без жодних обмежень. Поцілунки стали сміливішими, глибшими, кожен дотик розпалював нову хвилю відчуттів. Володимир почав розстібати ґудзики на моїй сукні: перша, друга, третя... Моє серце калатало від кожного його руху, від кожного дотику.

  Раптом мій телефон задзвонив. Я здригнулася, схопила його й побачила, що прийшла смс-ка. Миттєво отямившись, я відсунула Володимира й почала судомно застібати ґудзики.

  — Що сталося? — Володимир був розгублений і намагався мене заспокоїти.

  — Йди, будь ласка, — я відштовхнула його ще далі.

  — В сенсі “йди”? Ми ж обоє цього хотіли, ми дорослі люди. Що трапилось? Хто написав?

  — Це неважливо, просто йди, будь ласка! — сказала я, швидко відчиняючи двері.

  — Чому? Що трапилося? — обурено запитав він.

  — Ми пожалкуємо про це. Я не хочу, щоб все сталося так. Йди, я прошу.

  — Це ти пожалкуєш про це колись, — вигукнув він, і розлючено пішов геть.

  Я зачинила двері й повільно опустилася на підлогу, заливаючись сльозами. В голові не переставали крутитися думки: “Чому я зупинилась? Ні, чому я взагалі на це погодилась? Він одружений. Він може розповідати одне, а насправді між ними зовсім інше. Чому я така дурепа, що обов'язково вляпалась у цю історію? Як я тепер з ним на роботі спілкуватимусь? Дехто знав, що ми разом поїхали, і тепер почнуться допити й домисли. Чому чоловіки, які мені подобаються, завжди виявляються бабіями? Чому мені тільки такі трапляються? І ця Віра зі своїми порадами… Ні, більше жонаті чоловіки — як подружки: ніяких сподівань, ніяких стосунків. Спочатку розлучення, потім стосунки, тільки так, інакше — ні!”

  Перед сном я згадала про смс-ку, яку отримала раніше, і взяла телефон. Це було повідомлення від Віри: “Привіт, як погуляла?” Було пізно, і я не захотіла відповідати одразу. Та й не було настрою спілкуватися з нею — знову почне повчати, розказувати, що я сама зруйнувала своє щастя.

  Декілька тижнів я ходила на роботу, не розуміючи, що робити далі. Як я буду спілкуватись із Володимиром? Може, він відморозиться, і все вирішиться саме собою? Добре, що він був у відпустці — це дало мені трохи часу, щоб заспокоїтись і впорядкувати свої думки.

* * *

  Якось восени, під час генерального прибирання, я випадково знайшла свої старі щоденники. Було цікаво читати про своє перше кохання з Максимом, про наші зустрічі під місяцем із Данилом. Спогади розпалили в мені романтичний настрій, і я вирішила поділитися своєю знахідкою з Вірою. Я зателефонувала їй.

  — Віро, привіт! — радісно поздоровкалась я.

  — О, привіт! Сто років тебе не чула! Чую, голос у тебе радісний.

  — Так, я таке відкопала!

  — Ану, кажи, що там у тебе за скарб? Принц якийсь з'явився?

  — Та ні, ще не принц. Пам'ятаєш, як ми з тобою в молодості з хлопцями зустрічались?

  — Так, але вже смутно, стільки ж часу пройшло. Пам'ять вже не та.

  — Так от, я знайшла щоденники. Почитала їх, і знаєш, ми з тобою тоді чудили!

  — Так, були часи гарні. Ні про що не турбувались, гуляли й розважалися.

  — А пам'ятаєш, я з Максимом зустрічалася, ти з Павлом?

  — Ну так, і ти ще з Данилом теж крутила, — згадала вона.

  — Було діло. Ох і гуляли ми тоді... Як я сумую за тими часами.

  — Ой, я теж. Хотілося б на один день туди повернутися. Знаєш, в мене ідея виникла.

  — Яка ще ідея? — здивувалася я, хоча добре знала, що у Віри завжди якісь ідеї щодо моїх відносин.

  — А ти не думала, що зараз із Максимом або Данилом? Може, хтось із них зараз сам?

  — Та ні, давно не спілкувалася. Вони якось випали з мого поля зору. А чому ти питаєш?

  — Просто цікаво. Уяви, ти поговориш із Максимом, і раптом у вас знову все закрутиться. Як класно було б!

  — Ну, думка цікава... А як їх знайти?

  — Пошукай у соціальних мережах. Зараз це легко зробити.

  — Точно, можна ж їх знайти там! Слухай, твоя ідея мені подобається. Може, й справді старі знайомі краще за нових?

  — Отож! Послухаєш мене — і скоро на весіллі погуляємо!