Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Все, бувай. Я побігла. Знайду когось — зателефоную, — сказала я й поклала слухавку.

  Я вимкнула телефон, але всередині мене відчувалося якесь дивне занепокоєння. Чому Віра так наполегливо підштовхує мене до того, що я колись давно відпустила? Вона завжди змушувала мене сумніватися в моїх рішеннях і шукати щось нове, навіть коли я була щаслива тим, що мала. Її слова були, наче солодка отрута, яка впливала на мене. Віра здавалася досвідченою, а я — розгубленою. Чому я знову пішла за її порадою, хоча глибоко всередині відчувала, що це не моє? Може, я боюсь приймати рішення сама?

  Мені так і не вдалося заспокоїтись до кінця, але я вирішила зробити те, що підказала Віра. “Що ж, подивимося, що з цього вийде”, — подумала я, відчуваючи змішані почуття: надію та тривогу водночас.

  На вихідних я почала моніторити соціальні мережі. Ніяк не вдавалося знайти Максима чи Данила, але раптом я знайшла Данила. Вирішила поділитися цією новиною з Вірою й написала їй: “Я знайшла Данила, що далі робити?”

  “Не тупи, напиши 'привіт', а далі подивимося,” — відповіла вона.

  Я зайшла у Facebook і написала Данилу повідомлення: “Привіт. Як справи?”. Відправивши це, я закрила очі та зробила глибокий вдих. Відчуття було схоже на стрибок у невідомість, коли стоїш на краю високої скелі. Я знала, що відповідь може змінити все, або ж залишити все, як було. Він не був у мережі, і я закрила Facebook. Кілька днів поспіль я заходила в соціальну мережу з надією на відповідь, але її не було, хоча він був онлайн. “Чому він не відповідає? Чи не хоче зі мною спілкуватися? Чи, може, досі ображений?” - думки крутилися в голові.

  Минуло кілька тижнів, і ось, нарешті, прийшла довгоочікувана відповідь від Данила. Я дивилася на сповіщення, боячись відкрити його. “Що він мені відповів? А раптом там щось неприємне? Хочеться знову відчути романтику... А якщо це його дружина відповіла?”. Серце шалено калатало, коли я нарешті наважилася відкрити повідомлення.

  “Привіт. Це не Данило, це його мати. Він зараз на роботі. Що йому переказати?”. Я застигла, не знаючи, що відповісти. Цього я точно не очікувала. Негайно написала Вірі: “Привіт. Прикинь, відповіла Данилова мати. Що робити?”.

  Телефон задзвонив одразу.

  — Привіт! Розкажи, що там, бо не витримаю, — засміялася Віра.

  — Привіт. Та написала, що це його мати й запитала, що я від нього хотіла.

  — Дивно... Розумію, коли дружини таке роблять, але мати? Хоча він завжди був маминим синком, чому я не здивована.

  — Давай не починай. А то мені взагалі перехочеться з ним спілкуватися.

  — Так, а що ти вирішила їй відповісти? - запитала Віра.

  — Не знаю, що сказати. Якщо ми листуватимемося через Facebook, вона ж все читатиме. А раптом вона ще й від його імені відповідатиме? Потрібно якось виманити його номер, щоб спілкуватися напряму.

  — Ну, ти ж у нас розумна. Придумай щось.

  — Розумна, та тільки тому й зателефонувала тобі, бо не знаю, що робити.

  — Ну, думай. До речі, а Максима ти не знайшла?

  — Ні, його ніде немає. Навіть його дружину не знайшла. Мабуть, вони у своєму селі крутять хвости коровам і їм не до соціальних мереж. Я про нього у батьків запитаю, вони іноді туди їздять. Але спочатку розберемося з Данилом.

  — Добре. Як тільки він відповість, пиши. Будемо думати, що робити далі. А зараз мушу бігти, малий прокинувся.

  — Бувай, — відповіла я й поклала слухавку.

  І почала думати: “Що ж такого написати, щоб він не подумав, що я до нього чіпляюся, але щоб неодмінно відповів?” Наступного дня я придумала план і написала його матері: “Доброго дня. Мені потрібна консультація по роботі від Данила, бо він фахівець зі стажем. Передайте, будь ласка, мій номер телефону йому. Прошу, хай зателефонує, як буде можливість.” Відправила і знову почалося очікування. Я постійно перевіряла Facebook, відкриваючи його майже щопівгодини, в надії на відповідь.

  Нарешті, наступного дня ввечері, прийшло повідомлення: “Доброго дня. Добре, передам, коли він прийде з роботи.” Це було краще, ніж нічого. І знову чекання, і знову невизначеність. Фантазія в мене вже розгулялася на повну: я уявляла, як ми знову починаємо зустрічатися, будуємо стосунки, разом переїжджаємо до іншого міста. В голові вже малювала образ щасливої родини на відпочинку, зміни роботи та нового життя. І все це — лише за добу мрій.

  По обіді задзвонив телефон. Номер був незнайомий, я взяла слухавку.

  — Привіт, Лелю, — почувся чоловічий голос на іншому кінці.

  — Доброго дня. А хто це? — здивувалася я.

  — Ну ти даєш, ти що, мене не впізнала?

  — Якщо чесно, ні...

  — Це я, Данило. Мама казала, що ти мене шукала.

  — Ой, Данило, привіт! Як я рада тебе чути. Так, шукала тебе, було одне питання...

  — А що за питання?

  — Та стосовно роботи, але... зараз якось розгубилася і вже не пам'ятаю, що саме хотіла спитати. Краще розкажи, як ти? Як малий?

  — Дякую, все добре. Малий росте. З дружиною ми розійшлися. Поки що з мамою живу.