Читати книгу - "Сповідь з того світу"

– Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотіли мої губи, а от руки все сильніше обіймали, лоно тулилося до його живота, а груди мліли від його ласк та поцілунків.

– Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас…

Більше опиратися його сильним рукам та солодким поцілункам я не могла. Десь зовсім поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом їхній регіт було чути над самим берегом. Ми не зважали на них: місяць підморгнув нам і зайшов за хмару, ховаючи й нас від чужих очей…

Я ніяк не могла повірити, що усе це зі мною сталося насправді. Ніби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинуся – й опинюся на своєму ліжку поруч з Іваном. Навіть намагалася себе ущипнути… Ні, то був не сон, а якась неймовірна реальність…

Ми уже лежали собі потомлені на березі. Він поцілував мене у чоло.

– Ти у мене дуже відважна.

Я поцілувала його у груди, потім у шию, потім смачно-пресмачно в губи.

– Як же нам зробити, аби Доля нас більше не розлучила? – спитала я.

– Тільки слабкі вірять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стає трудно, приходить біда чи скрута, ми просимо своїх богів, аби ті допомогли нам, а за це обіцяємо їм багаті дари. І боги помагають. Ходи, я тобі покажу. Підемо до нашого капища і складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!

Наскільки я зрозуміла, ангели закинули мене у дохристиянські часи. Я спробувала відмовити Івана, але він уже загорівся своїм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.

– Наші боги добрі: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землю – добру землю. Тута добре родить хліб, є вдосталь води і трави, річка дає нам рибу, а ліс – деревину, звіра і мед. Ми дякуємо богам і боронимо свої землі: так нам заповіли наші пращури.

Швидко вдягнувшись, він потягнув мене за собою у ніч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку…

Розділ 10

Демон

Ми зайшли у село тихо, пішки, залишивши коней віддаля. Перше, що зробили, – це побили собак. Пси шкірилися на нас, гавкали й кидалися, ми ж їх швидко постріляли з луків, а потім доконали сокирами й списами. Люди вискочили на той ґвалт із хат. Багато з них були озброєні, декотрі стискали у руках вили, серпи, навіть кочерги. Глипаючи то на своїх побитих псів, то на нас, напасти таки не наважилися. Вони спробували говорити з нами, але замість вступати у бесіди, наші воїни розійшлися по їхніх господарствах й почали просто грабувати. Бійня почалася, коли ми взялися за їхніх жінок. Вони програли, бо не були так навчені вбивати, як ми. Їм треба було відразу, гуртом на нас натиснути, а не думати й говорити… Тепер же їхні мужі лежали в крові, жінок і дітей ми брали у пута, худобу зганяли, а майно зносили на велику купу…

У ці землі наша орда прийшла ген аж з-за далекого Дону-ріки. Були ми племені аварського, слов’яни ж нас називали обрами. У ці краї, до берегів повноводої Верещиці, ми завітали вперше.

Наш ватаг на ймення Половий стояв посередині захопленого селища й уважно спостерігав за тим, як росли купи награбованого, прискіпливо оглядав бранців, оцінюючи, скільки за кожного з них можна буде виручити у хозарських чи грецьких купців. Це був дебелий чолов’яга, закутаний у грецькі обладунки та вовчу шкуру, озброєний бойовою сокирою. Я не раз бачив, як він тим топором розрубував людей навпіл…

– Люблю малих дітей, – сказав я, стоячи поруч із ним та киваючи на немовля, яке тримала на руках одна із захоплених жінок: пишногруда й пишнокоса молодиця. Обри саме відтягли її від чоловікового трупа й поставили гуртом зі всіма.

Оскільки обр навіть не глянув у мій бік, я продовжив:

– Маленьких дітей я люблю переважно за те, що у них молоді мами. А ще коли й тата нема!

Тільки тепер він на мене поглянув і вишкірився, розуміючи, до чого я хилю, тоді посунув до жінки. Раптом дитина ніби почула щось лихе й почала плакати, мати пригорнула маля міцно до своїх грудей.

– Віддай! – рявкнув ватаг, ударив жінку й забрав дитину, коли та впала. – Мале і так не витримає такої далекої дороги степами!

Далі він передав дитинча мені і махнув рукою, аби я щось із ним зробив. Мале так плакало, аж захлиналося. Жінка кинулась до нього, але ватаг швиденько підімнув її під себе і почав задирати на ній сорочку. Решта людей закам’яніли: холодні вістря аварських мечів блискали перед самими очима.

– Чого ж воно плаче? – мовив я сам до себе, проте навмисно, аби почули інші. – Певно, пити хоче!

Я взяв маля за ніжку і підніс над криницею. Обри знову вишкірилися.

– Не руш, пусти!!! – верещала мати малого, якій ватаг нарешті зумів розвести ноги. Добра краля – за неї нам гарно заплатять, якщо, звісно, цей бик її не замордує.

– Пізно кричати!

Малий полетів униз, тільки булькнув. Вона рикнула диким криком, але нічого зробити більше не змогла. Тільки ридала. Нічого, руські баби сильні, витримає. Вона йтиме степом зі шнурком на руках, прямуючи за нашими кіньми, аж доки її не продадуть на якомусь невільничому ринку котромусь із тих жирнощоких євнухів.

Я обром не був, хоча і прийшов з ними. Моя особа взагалі не мала відношення до жодного людського роду-племені. Мій дім – не держава, не місто й не село, бо народився я у пеклі. На самому глибшому його дні – сьомому. Мені не потрібні були ані золото, ні срібло, а лише загублені, задурманені душі слов’ян.

У них була добра земля, тому ці люди не поклонялися золотому демонові. На цій землі треба було тяжко гарувати, тому й демон пияцтва й розпусти не міг до них підступитися. А ще слов’яни не хотіли визнавати єдиного володаря над собою, вибираючи собі постійно інакших старшин на вічі. Хоч вони й не були наразі християнами, та їхня віра вчила їх любити землю, поважати батьків, зневажати розпусту, злодійство, вбивство і брехню. Що ж із такими робити? Я знав – бити їх тільки страхом! Зневірою, розбратом, лютою жорстокістю… і страхом. Перетворити їх на рабів, а коли ж їхні квітучі душі зів’януть, як восени в’яне усе живе, тоді огорнути кожну душу чорною пеленою смертельного гріха, що називається «рабська натура»!

Зі мною були