Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 55
Перейти на сторінку:
Де срав пес – там герб виріс!

Від цих слів Юрій посміхнувся, Мариня охнула.

– Та що ти таке вже мелеш своїм язиком, бодай тебе світ не чув і не видів!

Миколай поглянув на Юрія.

– Вибач, товаришу, то я не про тебе. Ніколи не змирюся з тим, що хтось є ліпший за мене лиш через те, що має якийсь там папірець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полі, а Єва пряла під хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто їм ті папірці на шляхетство повидавав? Бог?

– Матінко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.

Кульчицький знову посміхнувся:

– Ти знаєш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужі…

– І що?

– Та нічого: спалили їх живчи на вогнищі…

– А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самі потекли з її очей. Відвернулася.

Миколай підійшов до неї, обійняв:

– Та чого ти. Пан Юрко жартує…

– А я тобі казала, казала… Твій язик тебе ще до біди якоїсь доведе…

– Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б мені на Січ…

– Я також про Січ думаю, – втрутився Юрій.

Миколай поглянув на нього із зацікавленням.

– Як хочеш, то йди на свою Січ, але тоді за мене забудь, – знову озвалася Мариня.

– Мариню бери з собою, – підказав Кульчицький.

– Ага, думаєте я така дурна, пане Юрку? – відповіла дівчина, витираючи сльози. – На ту Січ жінок не пускають.

– На Січ – так. Але навколо є безмежні землі. До того ж родючі. Там можна осісти.

– І робити сам на себе, а не на проклятого пана! – додав Миколай. – І жоден дідько лабатий тебе псячою кров’ю не обізве!

– Амінь! – закінчив Юрко і подав Миколаєві руку. – Як надумаєш – приходь, побалакаємо.

Миколай потиснув подану руку, і вони обійнялися ще раз.

Раптом увагу Юрія привернув якийсь незрозумілий гомін. На міській площі перед ратушею зібралися два великих гурти шляхти, і поміж ними Юрій упізнав своїх. Спочатку важко було розібратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом і молодий Кульчицький-Шелестович зрозумів, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаєві, Юрій поспішив туди і незабаром опинився у самій гущі подій.

Навпроти кульчицької шляхти стояли польські пани на чолі з тим самим Ігнатієм Коналінським. На площі вже закипіло, як у казані. Шляхта зараз же позбігалася: одні – за кульчичанами, інші – за поляками.

– То ви ідіть преч, немиті! Від вас смердить гноєм, ідіть хліви чистити. Ви ся риєте у землі, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбір – наш!

– Заткни писок, пане. Ми за свою землю кров проливали, і за це король дав нам право і шаблі. Тож не смій нас ображати, а то зараз побачиш, чи гострі вони! – гукнув у відповідь ляхам хтось із Гординських.

Юрко зрозумів, що поляків зібралося більше, тому як дійде до сутички, то перевага буде на їхньому боці.

– Шляхтич ніколи не буде порпатися в землі: на то суть хлопи. То які ви шляхтичі?! Тільки сміх! – кепкували далі поляки.

– Наші роди сиділи на цій землі за сотні літ до того, як ви сюди прилізли – голодрані зайди. І герби наші старші: ще князь Лев, син Данила Галицького, їх нам дав за вірну службу!

Раптом Коналінський підняв руку, аби припинити гамір. Коли трохи стихло, молодий пан показав пальцем на старшого Шелестовича. Гукнув, кинувши виклик:

– Мовите, що Ойчизну боронили? Ви ся приєднали до козаків, до того бидла схизматського, і разом з ними Ойчизну палили, розпинали, оддали її москалям. Такі з вас захисники Ойчизни!

Шелестович мусив відповісти:

– Хмельницький не йшов проти Ойчизни чи проти короля. Козаки били таких, як ви, панів, однак, видно, мало били. Це ви розпинаєте Вітчизну, ви чвари сієте поміж русинами і ляхами, а віру нашу благочестиву повсюди принижуєте. Якби не ваша злість, то козаки із ляхами далі б жили у згоді та мирі, і ми разом, дружно би стали проти турків, татар та Москви. А ви й зараз чвару починаєте – хочете кров християнську пролити.

Гарячі пани знову завелися, всі почали гукати разом, перекрикуючи один одного:

– А чого ви сюди припхалися? Це наше місто.

– Не брешіть, бо земля ця прадавня, руська, а Самбір – княжий город!!!

– До дябла, схизмати, дзяди, не дочекаєтеся ніколи того, пся крев!

– Ах ви ж ляхи, чортові сини, собача віра!

Шляхта почала хапатися за шаблі. Раптом поміж ворогуючими сторонами став священик із хрестом.

– Одумайтеся, брати! Що робите?!

Цей заклик панотця і справді трохи пригасив пристрасті. Притихли і поляки, й русини. Ігнатій Коналінський став навпроти отця, гукнув:

– Ви, схизматики, кинули мені образу і виклик. А ти, бородатий попе, ліпше сховайся і не кричи, бо ми тобі голову відітнемо, як там, у Кульчицях.

Пам’ять про те, як пани зарубали священика просто у кульчицькій церкві, була іще жива, рана ця боліла. До того ж молодий пан Ігнатій вирішив довести свої слова дією: коли священик не відступив, панок витяг свою шаблю і наставив на панотця.

– Тоді вже краще мені відрубай, – наперед вийшов Юрій і заступив собою отця. Тоді тихо додав: – Якщо зможеш.

– Хто ти такий? – скривився Коналінський. – У тебе навіть шаблі нема!

– За мною стоїть моя земля, віра і честь шляхетська, тому можу побороти тебе і без шаблі!

Присутні охнули, Коналінський приставив свою щаблю Юркові до шиї.

– З вогнем жартуєш, гевале.

Кульчицький посміхнувся:

– Усі бачили, як ти, пане, погрожуєш мені зброєю. Я маю право захищатися!

– Тільки спробуй сіпнутися – і голова твоя…

Панич не встиг договорити, як раптом Юрій вийшов з-під удару, блискавично вихопив з-за каптана свій «макогін», а тоді завдав короткого, але сильного удару. Поцілив просто у перенісся. Коналінський скрикнув, випустив шаблю і впав на сніг. Поляки зразу ж кинулися до нього, підвели: Ігнатій стогнав, а кров так і цібеніла крізь пальці, забризкуючи одяг і капаючи на сніг.

– Гей, лайдаку, ти вдарив шляхтича…

Юрій добре знав, що особу шляхетського походження не можна бити ані кулаком, ані палицею. Він враз висмикнув корок, витяг з колби грамоти і підняв їх догори.

– Я б ніколи не вдарив уродзоного пана патиком, бо сам є шляхтичем з діда-прадіда! Але я, захищаючись, ударив у відповідь пана своїми шляхетськими привілеями, що записані королями ось у тих грамотах! Аби більше ніхто не смів називати мене, шляхтича, гевалом та лайдаком! Коли ж пан Коналінський вважає, що маю

1 ... 12 13 14 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"