Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Добряче познущавшись з хлопців на льоду, тато відправляє їх до тренажерної зали. Мене ж кличе на обід у свій кабінет.

— Тут лише треба… розчистити трохи місця, — промовляє, забираючи зі столу гори паперів. — Катастрофічно не вистачає часу, аби навести лад.

Особисто я безлад не відразу помітила. Мою увагу більше привертає шафа з кубками, медалями та грамотами. Нагороди туляться одна до одної через нестачу місця. Ще трохи, і доведеться купувати нову шафу. Це вражає. Золота з цих кубків вистачить, аби наново покрити куполи усіх храмів Києва!

— Нічого собі… — не можу стримати захвату. — Це все твоє? 

— Команд, які треную, — тато зупиняється поряд зі мною. — В Канаді мене знають як тренера, який клепає гравців для НХЛ.

— Національної хокейної ліги, — додаю, аби показати, що хоч щось та й знаю.

— Точно. Під час цьогорічного драфту хтось із моїх хлопців обов’язково підпише контракт і вихопить квиток у зіркове життя. 

— Для цього ти їх так сильно муштруєш? 

— Ні. Муштрую я їх для того, аби вони добре показали себе на завтрашній виїзній грі. Якщо Орлани осоромляться перед ванкуверськими Вовкулаками, то… Тобі це все одно не цікаво, — видушує посмішку. — Краще сідай, перекусиш.

Він дістає ланчбокс. 

— У нас не було продуктів для таких сендвічів, — кажу я, з недовірою дивлячись на ідеальні трикутнички хліба, між якими сховані індичка, огірок та солоний сир.

— Це Маргарет, — відмахується. — Я не просив її. Але… Інколи вона заходить зранку, аби побажати вдалого дня. І жодного разу не з’явилася з порожніми руками.

Я насилу приховую посмішку. 

— Ми маємо запросити її на вечерю, — кажу. 

— Можливо, колись…

— Завтра.

— Завтра у мене виїзна гра. 

— Але ж ти повернешся? А я тим часом приготую щось незвичне для неї. Вона колись куштувала українську кухню? 

— Не знаю… — він знизує плечима. Відкушує сендвіч та задумливо пережовує його. — Ти дійсно вважаєш це хорошою ідеєю?

— А чому ні?

— Гаразд, — здається. — А Хантер? Його теж треба кликати? Зрештою, вони — одна сім’я…

— Тільки якщо після вечері ти не змусиш його відтискатися на льоду. 

— Не змушу, бо в моєму домі він буде під наглядом.

— І все ж… навіщо ти влаштував ту виставу?

— Яку виставу? — вдає, наче не розуміє.

— Із забороною спілкуватися зі мною. Це було…

— Правильно. Алісо, дякувати генам твоєї мами, ти виросла дуже вродливою дівчиною. А я знаю, як і чим думають хлопці. 

— Тобто ти боїшся, що хтось із них захоче переспати зі мною. 

— Так, — йому ледве вдається проковтнути шматок, — я до смерті цього боюся. 

— Але ж у мене теж є голова на плечах. Тому навіть якщо хтось із них підкочуватиме, я зможу дати відсіч.

— Не сумніваюсь. Але краще, щоб вони заздалегідь були попереджені про наслідки.

Я теж відкушую сендвіч. Доволі смачно.

— Цим ви з мамою дуже відрізняєтесь, — промовляю, подумавши. — Мама навпаки мріє, аби я скоріше вийшла заміж та подарувала їй онуків.

— Онуків? — тато закашлюється. — Так рано?!

— Мені двадцять два. Коли я народилася, вам з мамою було по дев'ятнадцять.

— Ми — поганий приклад. Тобі не здається?

— Згодна. І все ж, буду дуже вдячна, якщо ти не забуватимеш, що я вже доросла. 

— Для мене ти досі маленька дівчинка, — розводить руками. — Не можу нічого з тим вдіяти.

Тато знову заривається у папери, намагаючись відшукати серветки. Через це ледь не перевертає термос з чаєм.

— Тобі не вистачає секретаря.

— І секретаря, і бухгалтера, і прибиральниці, — зітхає.

— А мені — грошей. То, може, візьмеш мене на роботу? — тішусь геніальній думці. 

— Я просто дам тобі грошей. Скільки тобі треба? 

— Ні. Так я не візьму.

— Чому? 

— Повертаємось до нашої розмови про дорослу дівчинку. Я хочу заробляти, а не просто сидіти у тебе на шиї. Якщо це законно, звісно. 

— Думаю, ми не порушимо закон, якщо ти мені допомагатимеш і не проситимеш офіційного працевлаштування.

— Я люблю паперову роботу. Після пар підробляла в бібліотеці, працювала з архівами, тож який-не-який досвід маю. Та й не нудьгуватиму, сидячи вдома. 

— Чи означає це, що ти затримаєшся у Фростгейті? 

Означає. Не те щоб я цього дуже хотіла, проте, гадаю, так буде правильно.

— Затримаюся, поки твій кабінет не перестане скидатися на пункт прийому макулатури. 

Я помічаю, що очі тата заіскрилися. Закладаюся, якби ми були ближчими, то він би обійняв мене. 

— Домовились! Але працюватимеш не більше трьох годин на день, а зарплату отримуватимеш готівкою наприкінці кожного тижня.

— Мені підходить.

Ледве встигаю проковтнути останні крихти сендвіча, як двері відчиняються. У кабінет зазирає хлопець з мокрим від поту волоссям. Його погляд ковзає по мені, а потім стрімко опускається до підлоги. Наче я бісова медуза горгона, на яку небезпечно дивитися.

— Тренере, прийшли журналісти. Хочуть поставити вам кілька питань.

— Скажи, що мені ніколи.

— Сказав. Але вони запевнили, що записувалися заздалегідь. 

Тато знову пірнає у море макулатури. Десь серед квитанцій та рекламних оголошень знаходить шматок паперу з сьогоднішньою датою та примітною “інтерв’ю”.

— Дійсно, ми домовлялися… Зараз йду!

Він важко зітхає.

— Так, мені дуже потрібна помічниця.