Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

14

Але спершу мені потрібно записатися до школи. Моє навчання в мовній академії Леонардо да Вінчі розпочинається сьогодні. Тут я вивчатиму італійську п’ять днів на тиждень по чотири години на день і дуже тішуся з цього. Я бездоганний студент.

Напередодні ввечері розклала свій одяг так само, як зробила це, коли йшла перший раз у перший клас, — разом із лакованими черевичками і новою коробочкою для сніданків. Маю надію, що сподобаюся своїй вчительці.

Першого дня в академії да Вінчі ми повинні пройти тест, щоб потрапити до групи з відповідним рівнем складності. Щойно я про це почула, відразу ж вирішила, що мені не годиться опинитися на першому рівні, адже це було б принизливо після цілого семестру вивчення італійської у вечірній школі для розлучених дам у Нью-Йорку, після літа, проведеного разом із картками для запам’ятовування нових слів, після тижня, що я вже прожила у Римі й практикувала мову повсюди, навіть спілкуючись із бабусями про розлучення. Хоча я навіть не знаю, скільки взагалі рівнів у тій школі, але тільки-но почула слово «рівні», то вирішила, що маю потрапити щонайменше — на другий.

Сьогодні ллє шалений дощ. Я приходжу до академії завчасно (як завжди і робила — дурепа!) і беруся за тест. Який же він складний! Я не можу впоратися і з десятою частиною. Знаю багато з цього предмету, знаю десятки італійських слів, але вони не запитують у мене нічого з того, що я знаю. Потім треба скласти усний екзамен, а це ще гірше. Мене екзаменує худюсінький викладач. Говорить він занадто швидко, як на мене, а я можу розмовляти значно краще, але хвилююся і роблю помилки навіть там, де не мала б їх робити (скажімо, чому я сказала Vado a scuola замість Sono andata a scuola? Я ж це знала!)

Зрештою, все закінчилося добре. Худенький викладач італійської переглянув мій тест і призначив мені… другий рівень!

Урок починається пополудні. Тому я іду на обід (смажений цикорій), потім, прогулюючись, повертаюся до школи і самозадоволено проходжу повз студентів першого рівня (ви, певно, всі тут molto stupido), а потім заходжу до свого класу. До рівних собі. Правда, дуже швидко стає очевидно, що вони мені аж ніяк не рівня і нема мені тут чого робити, бо другий рівень виявився неймовірно складним. Відчуваю, що ледве пливу, захлинаючись водою під час кожного вдиху. Викладач, худесенький хлопчик (чому викладачі тут такі худючі, я не довіряю худим італійцям), занадто поспішає, пропускаючи цілі розділи підручника, примовляючи, «ви це вже знаєте, і це теж знаєте», до того ж строчить, мов із кулемета, з моїми одногрупниками, які, як з’ясувалося, досить вільно розмовляють італійською. Мені звело шлунок від жаху, я хапаю повітря ротом і молюся, щоб він мене не викликав. Дочекавшись перерви, виходжу з класу на ватяних ногах і лечу в адміністративний офіс, стримуючи сльози, де чистою англійською благаю, щоб мене перевели на перший рівень. Вони так і зробили. І ось я тут. Учитель пухкенький і розмовляє повільно. Так набагато краще.

15

Нікому насправді немає діла до моїх занять у мовній школі. От сидить нас дванадцятеро, різного віку, з різних країн, і всі приїхали до Рима з однією метою — вивчити італійську лише тому, що вона прекрасна. Ніхто з нас не має жодної практичної користі. Жоден бос не сказав нікому з нас: «Для фірми дуже важливо, щоб ти вивчив італійську, це потрібно для нашого бізнесу за кордоном». Геть усі, навіть манірний інженер із Німеччини, ділиться тим, що я вважала своїм дуже особистим мотивом — ми всі прагнемо розмовляти італійською, бо нам подобається той стан, який вона спричиняє всередині нас. Росіянка з сумним обличчям зізнається: пригощає себе уроками італійської, бо вірить, що заслуговує на щось прекрасне. Німецький інженер додає: «Хочу вчити італійську, тому що обожнюю dolce vita — солодке життя». Щоправда, з його суворим німецьким акцентом це звучить так, ніби він любить deutsche vita — німецьке життя, що його, на мою думку, він має аж занадто.

Протягом наступних кількох місяців я з’ясую, що є низка поважних причин, чому італійську визнано найспокусливішою і найпрекраснішою мовою, і чому я не єдина особа на світі, яка так вважає. Для цього треба спершу зрозуміти, що колись Європа була борщем із безконечної кількості діалектів, похідних від латини, з яких поступово, століття за століттям, сформувалися окремі мови — французька, португальська, іспанська та італійська. Те, що сталося у Франції, Португалії та Іспанії, було органічною еволюцією — діалект найбільш визначного міста поступово ставав головною мовою спілкування всього регіону. Тому те, що ми нині називаємо французькою, насправді є версією середньовічної паризької. Португальська — це насправді лісабонська, а іспанську можна сміливо називати мадридською. Це були справжні перемоги столиць — найпотужніше місто беззаперечно визначало мову всієї країни.

З Італією все було інакше. Перша визначальна різниця в тому, що тривалий час Італія навіть не була країною. Вона не об’єднувалась аж до пізньої старості (до 1861 року), а доти була півостровом ворожих одне до одного міст-держав, якими керували місцеві князьки та інші європейські держави. Частина Італії належала Франції, частина — Іспанії, ще частина — церкві і тим, кому вдалося захопити місцеву фортецю чи замок. Італійці від цього почувалися двояко — одні вважали себе приниженими, іншим було байдуже. Хоча більшості й не подобалося бути колонією своїх європейських сусідів, утім, завжди існувала апатична частина суспільства, яка стверджувала «Franza o Spagna, purche se magna», що в перекладі з місцевого діалекту означало «Франція чи Іспанія, головне, аби було що їсти».

Через цю внутрішню роздвоєність Італія ніколи по-справжньому не була єдиною, як й італійська мова. Тому не дивно, що протягом століть італійці писали і розмовляли різними діалектами. Науковець із Флоренції заледве міг порозумітися з поетом із Сицилії чи купцем із Венеції (хіба що латиною, яку важко назвати національною мовою). Аж у ХVI столітті італійські інтелектуали зібралися разом і вирішили, що така мовна ситуація — чисте безглуздя. Італійський півострів потребував італійської мови бодай у письмовому варіанті, на який би усі погодилися. Інтелектуали не зупинилися і створили дещо таке, чого досі ніхто в історії Європи не робив. Вони в ручному режимі обрали найпрекрасніший з усіх діалектів і нарекли його італійською мовою. А щоб знайти цей дивовижний діалект, що ним колись розмовляли на території Італії, вони повернулися на двісті років назад, до Флоренції ХIV століття і ухвалили, що віднині правильною італійською мовою вважатиметься мова видатного флорентійського поета Данте Аліґ’єрі.

Коли далекого 1321 року Данте опублікував «Божественну комедію», докладно змалювавши свої враження від подорожі Пеклом, Чистилищем і Раєм, то шокував тогочасний літературний світ тим, що зробив це не латиною. Він вважав латину корумпованою елітною мовою, що і використовувати її у серйозній прозі — це «зробити з літератури хвойду», перетворивши письменницьке ремесло на доступне лише за гроші через привілей аристократичної освіти. Данте повернувся на вулиці міста, вбираючи в себе живу флорентійську мову, якою розмовляли