Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Зал був заповнений ще до початку. Діти зайняли всі лавки, навіть підлогу перед нашою імпровізованою сценою — кілька зсунених лавок і розстелені зверху простирадла. У повітрі пахло попкорном. Я навіть помітила кілька фанатських плакатів: «Голосую за Іллю!» або «Мій брат — найкращий!» — і посміхнулась. 

У кутку, за столом, сиділо журі: директорка пані Оксана — вся така серйозна в окулярах, усміхнена медсестра Тамара Іванівна з яблуком у руці (вона час від часу відкушувала, ніби дивилась кіно), і трохи розгублений пан Микола — наш заступник директора, який тримав табличку з оцінками, наче вперше бачив її в житті. 

— Готові? — Іра зазирнула до мене за ширму. — Перший учасник панікує. Каже, що забув, як його звати. 

— Уяви, що це просто гра. І ти — актор, — звернулась я до хлопця, що стискав у руках пластикову корону. — А головне — отримуй задоволення. 

Світло приглушили, обмотавши лампу червоним шарфом, і на сцену вийшов Артем. На ньому була футболка з написом Host of the night, сонцезахисні окуляри й мікрофон… дерев’яна ложка. І знаєте — це виглядало круто. 

— Вітаємо вас на першому, але, сподіваємось, не останньому конкурсі краси серед наших неймовірних хлопців! — почав він з блискучою посмішкою. — Сьогодні ми дізнаємось, хто з них не лише красень, а ще й розумник, талановитий, стильний і… ну, трохи смішний. 

Зал буквально вибухнув оплесками. І тоді я зрозуміла — все вдасться. 

Перший тур — дефіле в стилі "пляжна мода". Хлопці мали зібрати образ з того, що знайшли в кімнаті. Першим вийшов худенький Ярик у рушнику, зав’язаному як саронг, окулярах для плавання і з пляшкою води замість сумки. Я ледь не впала зі сміху. Потім ішов Ілля з надувним кругом і рушником, як тюрбан. 

— Це просто фешн із майбутнього, — коментував Артем. — Коко Шанель схвалила б! 

Другий тур — "неочікувані таланти". Один читав вірші, інший зробив сальто з лавки (ми втрьох з Розою й Лізою майже вхопились за серце), третій заспівав настільки фальшиво, що навіть журі не втрималося від сміху. Тамара Іванівна аплодувала стоячи. 

— У нього є харизма! — вигукнула вона, записуючи щось у блокнот. 

А потім — компліменти. Артем, лукаво підморгнувши мені, вирішив витягти Іру на сцену як "тестову модель". 

— Іра, будь ласка, допоможи нам перевірити рівень красномовства учасників. 

Вона спробувала втекти, але зал уже скандував її ім’я. Я ледь стримувала сміх. 

— І ти ще кажеш, що я нічим не краща за тебе, — прошепотіла я їй, коли вона проходила повз. 

Іра вийшла з виглядом людини, яка погодилась на найбільшу авантюру в житті. А хлопці почали сипати компліментами: 

— У вас очі, як сонце на світанку! 

— Ваш голос… як… ну… як щось дуже приємне! 

— Я б вас обрав у команду навіть без змагань! 

— Ви така… нормальна! — пробурмотів один, і весь зал просто ліг від сміху. 

Після голосування переможцем став Ілля — той самий, з тюрбаном. Але кожен учасник отримав свою корону і грамоту. Маленьку, але дуже заслужену. 

Діти ще довго не хотіли розходитись, обговорювали найсмішніші моменти й сипали питаннями: 

— А буде ще конкурс? А ми можемо теж щось організувати? 

Я дивилась на ці щасливі обличчя й думала: так, це було справжнє свято. Без пафосу, без бюджету. Просто з фольгою, ложками, дружбою і купою щирих емоцій. 

І, мабуть, саме так виглядає справжня магія літа.