Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 114
Перейти на сторінку:
людей не стріляв і по нам теж до цього дня навіть з пістолета Макарова не стріляли. Але це все з галузі психології більше, а так є у нас хлопці дуже непогано підготовлені. У того ж Академіка брат двоюрідний – гранатометник ручних протитанкових гранатометів, профільний фахівець, цілий рік на строковій службі по двічі на тиждень на денні й нічні стрільби в Перевальському, що в Криму, ходив. Але так цікаво все у нас влаштовано: тут, у загоні, він призначений командиром відділення, зате гранатометником у нього – ветеринар, який до цього числився фельдшером. От і зрозумій наше командування, його глибоку стратегічну задумку!

Мали ми і броню – два наших танки поруч стояло. Правда, вони з місця не могли зрушити – в одного коробку передач вибило, в другого – рульове заклинило. Збройники, коли зі Сніжного відходили, поспішали дуже, ну і залишили їх тут, нібито як колону прикривати, а потім забули, напевно. А ми не встигли ці танки підірвати, дуже швидко росіяни в Григорівку ввійшли. Чуємо лише по рації:

– Що? Колона валить? Все, з…я звідси! Швиденько! Ліки тільки заберіть!

Рації, до речі, геть непридатні – «Кордон», нічого не чути вже в радіусі одного кілометра. Раніше, казали, «Моторолами» користувалися, але потім тендери-швендери, Литвин Литвина криє здалека, ну, зрозуміло, що до чого, як завжди це у нас відбувається. Тепер «Моторола» – це не рація, а рудий карлик-маніяк по той бік війни.

Вранці нарешті дали і нам наказ – евакуюватися із зони обстрілу. Та у нас би і боєприпасів на три ворожі танки максимум вистачило, якщо б почалося…

Амвросіївський прикордонний загін складається переважно з місцевих контрактників. Їх трохи більше ста чоловік, небагато, якщо взяти до уваги протяжність ділянки. Серед них, природно, є люди, які підтримують сепаратистів, не відкрито, звісно, але й особливо не приховують своїх поглядів. Наприклад, Топоров, з яким Серьога Кабан в їдальні не на жарт зачепився – до бійки справа дійшла, розмахалися руками, за грудки похапали один одного, кров хльоскає: «Сепар!» – «Фашист!» – «Кацап!» – «Бандерівець!» – словом, поговорили по душах, весь срібний столовий набір пропаганди один одному повикладали. Ледве розтягли їх по кутках. Тільки заспокоїлися, як ще один свій п’ятак мочає, Петренко, здається, прізвище:

– У мене сім’я в Донецьку! Треба якось миритися, якось домовлятися!

Про що домовлятися, брате? З ким? Тож швидко поставили обох на місце. Командир відправив їх кудись подалі від нас служити, ми їх і не бачили більше. В кожного ж зброя, жили в бліндажах, несли бойову, всяке може статися. І чим ближчав День Незалежності, чим активніше ставали обстріли, тим контрактників на заставі ставало все менше. Куди вони дівалися, незрозуміло: може, додому розповзалися потихеньку, може, ще куди, але все ж таки більшість, як і ми, продовжували нести службу в «секретах» і нарядах, залишившись вірними присязі.

Учора біля Лисичого відбувся серйозний бій, в якому поранило Сергія Кабана і Андрія Лепьоху, це наші перші втрати. Разом із Нацгвардією наш «секрет» знищив колону з двадцяти автомобілів, сепарів поклали не менше сорока – багато кавказців, але багато і росіян – тіла в наколках «Російська православна армія», хрести, лики Ісуса і таке інше, одним словом, «русский мір», що несе віру і добро на повен зріст. Зібрали трофеїв багато; ну і записники, звісно, карти, рації, телефони – все склали в рюкзак і передали командиру застави підполковнику Волинському, як годиться. У нас утрат немає, окрім поранених, у Нацгвардії хлопчину-гранатометника убили, шкода хлопця, він зі свого агееса половину колони спалив. З Амвросіївської районної лікарні всіх наших «трьохсотих» наступного дня евакуювали, окрім Серьоги Кабана – лікарі кажуть, що нетранспортабельний. Все ж таки наскрізна в живіт – не жарти, дуже велика втрата крові.

Стосунки з місцевим населенням склалися в нас своєрідні. Тут ніхто відкрито не виказує ворожості, навпаки, прагнуть посміхатися, як в американських фільмах, хіба що якось бабця йшла по вулиці й нишком кулак нашому патрулю показала. А так – суцільна люб’язність. Стоїш у черзі в магазині – підійдуть, пляшку горілочки обов’язково в кошик покладуть, пару десяток гривень зверху кинуть: мовляв, хлопці, давайте, розслабтеся, у вас же стрес. Політика у них така, щоб ми якомога більше бухали – і політика правильна, оскільки бухали, по правді, багато, і побачити на вулиці Амвросіївки п’яного українського військового – простіше простого. Ну, і яке ставлення буде до нас після цього?

Ти дві доби стовбичиш у наряді, повертаєшся на заставу о восьмій ранку, ноги відвалюються, хочеш спати, а твій змінник вже добряче вмазав. І куди йому в «секрет»? Умиваєшся, снідаєш – і знову в поле. Так і служили. Ти йому: «Не бухай!», а він через двадцять хвилин знову п’яний. Ну що його, додому відправити, у в’язницю посадити? Реакція командира – ні хріна нікого не чіпати. «Досить бухати!» – накаже командир і сам піде пити пиво.

А якщо дівки потрібні були, то постачали, з цим теж не виникало проблем, і якби ми наркотики замовили, то й це привезли б, не сумніваюся. Деякі з місцевих допомагали щиро, наприклад, Ашот-фермер на заставу і картоплю підвозив, і овочі, і фрукти, але такий він один був, хто не боявся. А так якщо хто і допомагав, то намагався робити це приховано. Їде жінка на велосипеді, кине патрулю пакет із салом так, щоб ніхто не побачив – напевно, краще про ставлення місцевих до українських військових і не скажеш. Але все одно даремно старалися – всі продукти зі сторони викидалися, проносу і так вистачало, а медикаментів мало. Тут на Донбасі якість води така, що мимоволі оціниш ту воду, яку тобі вдома у водогін подають. Плюс умови життя і якість сухпайків: проколюєш ножем консерви сардини, а вона фонтанує піною, тому що на вулиці +40 за Цельсієм. Але сардини – це ще більш-менш їстівне. Взяти, наприклад, нашу тушонку, яка на дев’яносто відсотків складається з води, і лише на денці баночки шматочок м’яса сиротливо плаває. Сардину, до речі, з сухпайка прибрали потім, дорого, бачте, їм обходиться. А банка води зі шматком жили і написом «Консерви з яловичини» – недорого?

Дивне все-таки у нас командування – ми тиждень передаємо інформацію про пересування російських військ, про незаконний перетин державного кордону численними колонами техніки, про можливе оточення – нуль реакції. Вранці 25-го повернулися наші наряди від кордону, кажуть, усе – збройників немає, Нацгвардії немає, залишилася, по ходу, тільки застава. Командир нашого

1 ... 12 13 14 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"