Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Якась комаха натужно і голосно дзижчала. Віта спробувала відмахнутись і зрозуміла, що це дверний дзвінок. Вона потерла очі і подивилась на годинник. О пів на другу!
Стиснувши долонями скроні Віта пішла відчиняти двері.
– Ма, нащо ти закрила на верхній замок? Я вже пів години дзвоню.
– Вибач, сонечко, я заснула. Ти голодна?
– Не дуже. Ми з Лєною вафлі по дорозі з’їли.
У важкій після денного сну голові Віти почало гудіти.
– Я ж просила тебе перед обідом не псувати апетит!
– Та ладно, мам.
– О нічого собі відповідь! Ти де такого нахапалась? І взагалі, ти ще не доросла́, щоб так з мамою розмовляти.
Аліна стояла і дивилась на неї великими, повними сліз очима і Віта зловила себе на думці, що вона занадто роздратована. І навіть донька дратує її останнім часом. Здається, дивиться не так, говорить не тим тоном, не так і не туди кладе речі, не прибирає після себе зі столу і навіть зараз схожа на ображену принцесу.
– Ти що, образилась? Взагалі-то, це я маю ображатись.
Віта розвернулась і пішла на кухню. І без того паскудний настрій зіпсувався остаточно.
– Ма, я не хотіла тебе образити. Ма!
– Що будеш їсти?
– А що є?
– Вчорашнє...
– Ма, ти ж сьодні вихідна!
– Сьо-год-ні і ти правильно кажеш – ви-хід-на!
– Маааа...
Аліна насупилась на що Віта лише сильніше стиснула губи. Вона заледве стрималась, щоб не почати пояснювати доньці, що теж має право відпочити і нічого не робити цілий день.
Гарячі канапки, хай навіть домашні, жінка вважала фастфудом, тому завжди бурчала, коли донька просила їх приготувати, а сьогодні сама запропонувала дитині. Вона чомусь почувалась винною перед донькою. Коли вони востаннє просто так сиділи разом, говорили чи гуляли, взагалі – коли вони робили щось разом останнім часом?
Так, Віта будила Аліну зранку, допомагала одягнутись, заплітала, годувала сніданком і цілувала у щоку на прощання. Після роботи слідкувала, щоб донька зробила уроки, повечеряла, не затримувалась на дворі і вчасно лягла спати. Здається вона робила все, що повинна робити добра мама, але так насправді, Віта навіть не поцікавилась, чи є у доньки друзі у класі. Не дивно, що Аліна майже агресивно реагує на її зауваження, вона дитина і хоче справжньої уваги. А мама, замість того, щоб зрозуміти, сама злиться і ображається.
– Як справи в школі?
– Добре, а чому ти питаєш?
– Цікаво, – Віта змусила себе відповісти спокійно, — хіба я не можу запитати?
– Ти раніше не питала.
Віта відчула болючий укол, але змовчала і кілька хвилин чекала, поки Аліна доїсть канапку і скаже ще щось.
– Ти вже маєш друзів?
– Ага. Я дружу з Лєною, Ларисою, Олею і Артемом. Ма, уявляєш, Артем збирає обгортки з цукерок і в нього є вже тисяча!
– То він вже стільки з’їв?
– Нєа. В нього всі обгортки різні, по-одній з кожного цукерка і ще, його мама колись давно збирала і йому віддала. В нього є навіть «со-вє-цькі».
Віта хмикнула під ніс, хто не збирав колись чогось. В неї, здається, теж є ціла взуттєва пачка цукеркових обгорток десь в мами на горищі.
– А ти б хотіла мати таку колекцію?
– Ага, - Віта побачила, як загорілись очі в малої, - але... Навіть якщо я почну збирати, все одно в Артема більше буде. Ще й такі, яких вже давно ніде нема.
– А якщо я скажу, що в мене теж була велиииика колекція обгорток. І не тільки со... радянських, а й закордонних і дууууже старих.
– Правда?! Правда?! І ти мені їх даш?! А коли?!
– Обов’язково віддам, але не зараз...
– А чому не зараз, тобі ж їх нетре, правда?
– ... тому що вони в бабці, десь на горищі. Заспокойся. Ми навідаємо бабцю в суботу і я знайду їх. Обіцяю.
– Дякую, мамцю! Тепер я буду сама крута в класі! Єс!
Віта лише зітхнула і похитала головою – вона приділяє роботі більше часу та уваги, аніж дитині. Завтра треба пошукати нового перекладача, а краще двох. Зрештою, вона вже давно може собі це дозволити і проводити більше часу з донькою.
Аліна пішла у свою кімнату робити домашнє завдання. Віта оглянула кухню, зазирнула у холодильник, вона таки повинна приготувати вечерю і прибрати. Олег наполіг, щоб вона залишилась вдома через погане самопочуття, але ж від домашніх обов’язків її ніхто не звільняв.
Коли Віта закінчила мити посуд, надворі сутеніло. Вона нервувала все сильніше. Аліна давно  пішла до подружки на третій поверх, жінка залишилась у квартирі сама і вранішні страхи знов полізли в голову. Вона помітила, що  стискає телефон аж коли пальці затерпли і мало не підстрибнула з несподіванки, коли Олег зайшов на кухню.
– Привіт.
– Привіт, я не чула, як ти увійшов і вже збиралась тероризувати дзвінками. Ти не попередив, що затримаєшся.
– Вибач, я забув, що ти сьогодні вдома.
— Тобто?.. Ти що, постійно?..
– ... ще й під будинками якийсь мужик ошивається. Може в тебе гості були?
Віта не відреагувала на шпильку мимоволі згадавши вранішнього спостерігача. Знов накотилась хвиля панічного страху...
– Віта! Ти чула, що я запитав?
– А ти опитав вже всіх жінок нашого будинку і зробив висновок, що це до мене приходили?
Олег скоса глянув на неї.
– Чого ти казишся, я ж просто так запитав.
– Ні, ти не просто так запитав! Ти запізнився, не попередив, ще й з порога з претензіями. Це що, найкращий захист – напад?
– Вітусь, ти чого завелась? ПМС?
ПМС? Віта втупилась Олегові в груди. Її ПМС мало закінчитись ще десять днів тому.
– Альйоооу! Земля викликає Віту... Ти чого втикаєш?
– Милий, вибач, мені треба в ванну.
І Віта, не звертаючи уваги на намір чоловіка перекрити їй дорогу театрально розпростертими руками, проскочила між ним та стіною і закрилась у ванні. Серце шалено, калатало аж до відчуття нудоти, а відображене у дзеркалі обличчя здавалось абсурдною маскою із круглими, не то переляканими не то здивованими очима і невпевнено-щасливою, дурнуватою усмішкою.
У неї затримка. Десять днів. До двох-трьох днів вона звикла, тому ще не наважувалась думати... а потім, через новини про маніяка забула… але тепер... це ж стовідсотково... але ж... вона сильно схудла, працює наче завтра кінець світу, ще й постійні нерви і страх...
– Тусь, з тобою все добре?
– Так, не хвилюйся. Мені просто треба... горло прополоскати... дере.
– А, ну тоді добре.
Віта нетерпляче перекидала вміст тумбочки та шухлядок, бо точно пам’ятала, що там має бути тест, скористатись яким так і не випало за останні місяці.
Шафка наче і невелика, але в ній виявилось стільки всього, що Віта почала нервово викидати весь непотріб у смітник. Пакетик із тестом вона впізнала не зразу. Зім’ята і потерта коробочка не викликала довіри, але жінці було байдуже. Новий тест, для достовірності, вона купить завтра перед роботою.
Хвилина. Вона здавалась їй вічністю. Віта поклала тест на край умивальника і закінчила прибирання у тумбочці. Вона хотіла побачити дві смужки і неймовірно боялась спостерігати за проявленням. Віта вже переконала себе, що вагітна і побачити що знов нічого не сталось було б просто катастрофою. Вона, як божевільна, хитала головою відганяючи думку, що це помилка, збій в організмі.
Спочатку Віта подумала, що від переживань їй ввижається, тому вона закрила очі, потерла їх пальцями і знов подивилась на тест. Дві, абсолютно чіткі рожеві смужки. Віта затамувала подих і їй здалось, що вона зараз вибухне. Хотілось кричати, стрибати, обнімати всіх підряд і сміятись до сліз.
Чоловік стояв на кухні біля столу і наспівував, накладаючи гору канапок на тацю.
– Я щось пропустила?
– Га? - він повернувся і здивовано подивився на Віту, - тіки не кажи, що ти забула?
– Про що?
– Сьогодні футбол... прийдуть хлопці... ми сильно кричати не будемо... Ти ж не була проти.
– Ааа, так, я забула.
– Вітусь, чого ти знов скисла? Ми ж домовлялись! Зараз прийдуть хлопці, подивляться на тебе...
– Я пам’ятаю. Заважати не буду. Просто я подумала, що ми могли провести вечір разом...
– Після футболу я весь твій. Добре?
В коридорі запищав дзвінок і Олег побіг пускати гостей. Від піднесеного настрою не залишилось нічого і Віта поспішно заховалась у спальні. Після розмови вона почувалась наче після сварки і ніяк не могла зрозуміти, що і чому її так зачепило.