Читати книгу - "Пасажир"

Все було дуже просто.

Вона хотіла показати, що не боїться їх.

А головне, показати йому, що віднині вона на боці правосуддя та справедливості.

Навіть зовні вона мало скидалася на себе колишню. Коси вона постригла. Носила джинси або камуфляжні штани і шкірянки. Взувалася в рейнджери. Тіло в неї стало, як у справжнього спортсмена, нехай невеличке, проте міцно збите і з швидкою реакцією. Манера розмовляти, слова, тон — усе це стало шорстким. Та попри всі ті зусилля, вона так і лишилася гожою тендітною дівчиною з надто білою шкірою і великими здивованими очима, наче вийшла з казки про фей.

Ото й добре.

Хто не довірятиме офіцерові судової поліції з ляльковою зовнішністю?

Що ж до стосунків із чоловіками, то відколи вона повернулась у Бордо, Анаїс перебувала в постійному і поки що марному пошуку. Попри бравий вигляд, їй так хотілося спертися на тверде чоловіче плече. Пригорнутися до великого і дужого чоловіка й відчути на собі тепло його рук. Минуло два роки, та вона так нікого й не знайшла. Холодна звабниця пори розкішних вечірок, недоступна «снігова королева» вже не приваблювала чоловіків. А якщо їй і щастило заманити когось у свої тенета, утримати його вона все одно не могла.

Чи це було через її поведінку? Її неврози, що давалися взнаки в уривчастому мовленні, рвучких порухах і поглядах спідлоба? Чи її професія, що всіх лякала? Вона ставила собі всі ті запитання і знизувала плечима. Яка різниця? Так чи так, нічого не змінити, бо запізно. Вона втратила жіночість, як ото втрачають цноту, тобто безповоротно.

Тепер вона сиділа на сайті для знайомств.

Три місяці марних зустрічей і дурнуватих балачок із заплішеними телепнями. Приниження і нульовий результат. Кожна така халепа додавала їй ще більшої втоми і ще дужчої пригніченості чоловічою жорстокістю. Вона шукала приятелів, а знаходила ворогів. Мріяла про «Ніколи не забувай», а їй тицяли «Дванадцять мерзотників».

Вона звела очі. Сльози вже висохли. Тепер вона слухала «Райт вее іт білонз» групи «Найн інч нейлз». Крізь імлу на неї дивилися потвори із соборного даху. Ті камінні страховиська нагадали їй про всіх чоловіків, з якими вона мала справу, всіх тих клятих брехунів, що намагалися затягти її до ліжка. Студент-медик, що виявився насправді носієм піци. Підприємець, що жив на мінімальну платню. Одинак у пошуках рідної душі, в якого жінка мала народити третю дитину.

Потвори.

Чорти.

Зрадники.

Вона обернула ключа запалювання. Лексоміл уже діяв. Та головне — до неї повернувся гнів, а разом із ним і ненависть. Вони стимулювали її дужче, ніж наркотики.

Рушаючи з місця, вона згадала про головну подію цієї ночі. В її місті хтось забив невинну людину і насадив на неї бичачу голову. На тлі цього злочину всі її дівочі прикрощі здавалися нікчемними. Хіба ж це не дурня — потерпати через такі дрібниці, коли вулицями Бордо вештається маніяк-убивця?

Зціпивши зуби, вона вела авто по вулиці Франсуа-де-Сурді. Слава Богу, хоч ця ніч не пропала намарне.

У неї є труп.

А це набагато ліпше, ніж живий телепень.

— Учора ти мені казав, що тебе зовуть Мішелль.

— Ага. Паскаль Мішелль.

Фрер записав ім’я. Дарма, справжнє воно чи облудне. Принаймні це додаткова інформація. Загіпнотизувати ковбоя виявилося дуже легко. Амнезія наче спонукала його відімкнути від зовнішнього світу. Відіграв роль і чинник довіри, що він відчував до психіатра. Нема довіри, то не буде і розслаблення. А як нема розслаблення, то й гіпнозу не буде.

— Ти знаєш, де твій дім?

— Ні.

— Подумай.

Велетень сидів на стільці, випроставши спину і поклавши долоні на коліна. Капелюха він так і не скинув. Фрер провадив сеанс у себе в кабінеті, де зазвичай приймав пацієнтів. Ідеальне місце в неділю, ніхто тут їх не потурбує. Він опустив штори і замкнув двері на ключ. У кімнаті панували сутінки і тиша.

Була дев’ята ранку.

— Мені здається… Авжеж, так і є. Місто називається Оданж.

— Де це?

— Неподалік від Аркашона.

Фрер записав.

— Ким ти працюєш?

Мішелль відповів не відразу. Чоло під крисами стетсонівського бриля насупилося в глибокій задумі.

— Бачу цеглини.

— Будівельні?

— Так. Я беру їх у руки. І вкладаю.

Не розплющуючи очей, пацієнт, немов сліпий, заходився показувати руками, як він кладе цеглу. Фрер згадав, що на руках і під нігтями в нього виявили дрібні частинки якоїсь речовини. Цегляний пил?

— Ти будівельник?

— Муляр я.

— Де ти працюєш?

— Я… здається… тепер я працюю на будові в Кап-Ферре.

Фрер знай нотував усе. Він і не збирався вірити цим зізнанням. Пам’ять Мішелля цілком могла спотворити правду, витворити вигадані спогади. Ті відомості служили психіатрові швидше гаслами, що вказують напрямок пошуку. Все воно потребувало перевірки.

Він відірвав ручку від записника і трішки почекав. Не слід ставити забагато запитань. Нехай діє обстановка кабінету. Його й самого охопила сонливість. Пацієнт не казав ні слова.

— Пам’ятаєш, як зовуть начальника будови? — запитав Фрер.

— Тібодьє.

— Можеш продиктувати по літерах?

Мішелль зробив це, не вагаючись.

— Більше нічого не пам’ятаєш?

Помовчавши, ковбой сказав:

— Дюна… З тієї будови видно Пілатову дюну.

Кожна відповідь була рівнозначна новому штрихові, що доповнював ескіз.

— Ти одружений?

Знову пауза.

— Ні, не одружений. Але в мене є подруга.

— Як її звати?

— Елен. Елен Офер.

Те ім’я Фрер теж попросив продиктувати по літерах, а потім почав ставити запитання зі швидкістю кулемета.

— Ким вона працює?

— У мерії.

— У сільській мерії? Чи в мерії Оданжа?

Мішелль затулив обличчя долонею. Рука його тряслася.

— Я не… я більше нічого не знаю.

Фрер вирішив урвати сеанс. Наступний буде завтра. Треба обережно ставитися до динаміки пам’яті, що прокладає собі шлях до світла.

Він промовив декілька слів, виводячи пацієнта зі стану гіпнотичного сну, і відтулив штори. Його засліпило яскраве світло. Ліве око вмить відгукнулося на нього гострим болем. Від імли і сліду не було. Над Бордо сяяло зимове сонце. Біле, холодне, мов снігова грудомаха. Фрер подумав, що це добра прикмета для роботи з пацієнтом-забудьком.

— Як ти почуваєшся?

Ковбой і не поворухнувся. На ньому була полотняна куртка такого ж кольору, як і