Читати книгу - "Мої 18, Сергій Олексійович"

- Підйом! Підйом! - Це Таня вже стягувала мене з ліжка! - Бачила, бачила, як ти там всю ніч під ліхтарем з отою пораненую панночкою  цілувався, — почали сміятися моя сестра.

В мене не було слів. От звідки вона вже знає. А. Зрозумів я. Там же був ліхтар. Ну так. Все ясно. Але прокидатися я все одно не збирався.

- Так, або ти встаєш, або я йду сама. - Попередила мене вона.

Ось Тетянка знов щось придумала. Розбудила нас з Вікою. А сама там вже ходить по квартирі, пісні якісь спває, красу свою наводить.

Таня, Таня. Красиві очі. Рожеві губки. Біляве волосся. Не дівчина, а вогонь. Ну, то й і зрозуміло. Вона в нас Овен.

Бігає по хаті. Сміється. Ось щось вже знов наче вигадала.

- Ходимо до парку. Ось той старий парк де ми учора були. Там кажуть такі місця гарні є. На гойдалках покатаємось. Пішли та подивимося, як там і до чого. Це ж майже з нами поруч. Пам'ятаєш, як ми до лісу усі ходили? А тут ні лісу, ні великої води, то хоч в парк будемо ходити гуляти.

- Утрьох? - Хвилююсь я, бо знаю свою сестру.

Вона така в нас, що і сама піде. Все їй цікаво. Все вона хоче знати та власними очими побачити. Особливо, якщо щось таке нове, щоб було потім про, що подругам розповісти.

Ох, Таня, Таня. Енергії в тебе, як у великій електростанції. От вічно щось таке вигадаєш. Та дорікати вже пізно. Треба йти.

- Я з вами. - Каже наша молодша. - Без мене не йдіть. Я зараз, — і побігла до себе збиратися.

- А я вже. - Каже Таня.

Вона вже стоїть біля дверей у джинсах, майці, кофті та старих кросівках. І головне сумочку не забула. Немає слів.

- То ти ідеш? - Ще й питає вона у мене. - Бо ми зараз самі підемо шукати де там саме зачароване місце.

- Іду. - Зітхаю я. - Куди ж вже від вас подінешся.

- Тільки скоріше, бо нас там мої подруги вже чекають. Ти ж не проти, якщо вони теж з нами підуть?? - Невинно так дивитися на мене моя середня сестра.

- Я так і знав. Звісно нічого.

- Я їм сказала, щоб вони стояли під під'їздом. Зараз я їм з вікна покричу. - Таня вже хотіла бігти на кухню та я її зупинив.

- Ой, не треба вже кричати. Краще пішли скоріш!

Ми швидко одягнулися і скоріш на вулицю побігли, щоб бідні подруги не стомилися нас чекати на своїх довжелезних ногах. Особливо це стосується Лесі та Аліни. 

Вони були такі високі, що особисто я був їм десь по плече, а Олі може і по груди. Справжні акселератки. І це їм тільки по шістнадцять, а що далі з ними буде?

І до речі, я думав що будуть тільки дві найкращі подруги. А виявилось, що у Тані найкращих цілих шість. Всі що були з нами учора на пляжі.

- Тож можна було і не поспішати, мабуть, їм і без нас тут було весело. - Тихесенько прошепотів я Тані на вушко.

- Фі, якій ти. - Посміялася сестра, але потім відразу удала, що вона образилась за своїх улюблених подруг.

Проходячи повз перший під'їзд я подумав, що може покликати Ніку. Та по перше в неї нога, а по друге — вона, мабуть, ще спить. То хай собі відпочиває, вирішив я. Вже ввечері з нею зустрінемося. Приємно було уявити, що мене чекає у неї сьогодні вдома. Ах, Ніка, Ніка. Та не було часу мріяти. Треба йти в парк разом з цілую купою молодих та красивих дівчат.

Ми відразу розбились на пари. По переду йшли Яна та я. Вона взяла мене під руку і мені це не дуже сподобалось. Але щоб не ображати Таню я мовчки йшов і слухав, що мені там Яна розповідає про свої шкільні пригоди.

Слідом за нами сміючись та ходячи, наче дві дорослих панні йшли — моя середня сестра та Леся.

Потім Аліна та Квіточка. А вже у самому кінці наша молодша сестра Віка та Оля. Вони завжди знаходили якісь спільні, цікаві для них обох, інтереси.

- Будемо їхати чи пішки підемо? - Поцікавився я в дівчат.

- Ой, а навіщо ж нам їхати. - Відповіла мені Аліна. - Тут усього дві зупинки. Можно і пішки.

- Давайте пішки. - Відразу почали кричати усі дівчата і мені нічого не залишалося, як погодитися. Бо їх було багато, а я був один.

Коли ми все порівнялись з супермаркетом, то дівчата вирішили, що треба щось купити поїсти.

- Особисто я проти. Нам ще йти та йти, а ми потащимо з собою купу усякої їжі. - Став сперечатися я.

- Ми самі усе понесемо, - заспокоїла мене моя середня сестричка.- Так, дівчата? Це буде такий собі малесенький пікнік на природі. 

І дівчата дружно крикнули "так". Це було так несподівано і так громко, що я аж злякався.

- Божевільня! У вас завжди так? -  Спитав я у Яни, невисокої рудої дівчинки, з третім, здається, розміром. Вона була симпатична. Але не така красива, як Квіточка. І не така сексуальна, як Ніка. Але розумна та розсудлива, на відміну від багатьох інших дівчат. 

- Майже кожного дня, — сміючись відповіла мені подруга моєї сестри. 

Потім ми всі разом пішли до крамниці. Тридцять хвилин і в нас було все необхідне для того, щоб не вмерти від голоду й спраги десь приблизно дня три. Хоч збиралися ми лише на декілька годин.

- Добре, що погода сьогодні тепла та сонячна. Якраз така приємна та дуже підходяща для далеких прогулянок.  - Звернулась до мене Квіточка. Вона так приємно посміхнулась, що мені знов закортіло, щоб саме вона була моєю дівчиною, та вона ж була, ще маленька для мене. Тому я лише тільки посміхнувся ій у відповідь і нічого не сказав.

 Від супермаркету до парку йти було хвилин двадцять. За усіма розмовами та сміхом ми не помітили, як дійшли.

Яна весь час трималися коло мене. Я хотів поспілкуватися з Квіточкою, та вона йшла там десь попереду нас. Бо якась так вийшло, що ми з Яною від усіх відстали і йшли собі тихенько, наче ми гуляємо собі просто по вулиці.

- Ми б могли разом гуляти так хоч кожного дня, бо зараз в нас канікули і я можу прийджати до тебе в будь-якій день. - Сказала вона мені.

- Та навіщо тобі їхати так далеко? - Здивувався я. - Таня теж може до тебе та усіх інших іноді прийджати.

Яна якось дивно на мене одивилася і більше нічого мені не казала. Чи то може я її не так зрозумів. Не знаю. Але питати, що вона має на увазі було мені якось соромно. Ще чого не вистачає. Ій ще тільки шістнадцять. А я вже майже дорослий чоловік. Мені вже скоро буде рівно вісімнадцять! Он яке. Хай радіє, що йде зі мною під руку. Може ця для неї за щастя. Я людина добра. Хай потримається за мене.