Читати книгу - "Тиша, що говорить, Тала Княжа"

— Катю, ти де поділася? — голос мами був теплий, але з ноткою занепокоєння. — Я вже думала, тебе викрали.

— Мамо, пробач, — Катя усміхнулася, тримаючи горнятко. — Просто багато роботи. І не тільки.

— Що це за «не тільки»? — мама одразу пожвавилася. — Розповідай, що там у тебе.

Катя згорнулася під пледом на дивані й почала розповідати про Гліба, як він став частиною її життя, як обіймає її на людях, як вони сміються над її невдалими пирогами. Її голос був м’яким і теплим, і вона знала, що мама це відчуває.

— Лікар, кажеш? — перепитала мама. — І що, усе серйозно?

— Не знаю, мамо, — засміялася Катя. — Але з ним усе якось правильно.

Мама помовчала, а потім сказала:

— Привозь його до нас у Запоріжжя. Хочу подивитися, що за чоловік зачарував мою доньку.

Катя пообіцяла подумати й завершила розмову. Та не встигла вона допити каву, як зателефонував тато.

— Катю, — його голос був спокійним, але з тією батьківською ноткою, від якої вона завжди почувалася маленькою. — Мама каже, у тебе там якийсь Гліб. Що за історія?

Катя розсміялася, дивуючись, як швидко мама поділилася новиною.

— Тату, усе гаразд, — відповіла вона, а відчувши його мовчання, додала: — Він хороший. Справді.

— Хороший — це добре, — відповів тато. — Але дзвони нам, не зникай. І надсилай свої сторіс, мама любить.

Після цього Катя почала частіше спілкуватися з батьками. Вона надсилала мамі короткі відео: як вони з Глібом гуляють парком, як він намагається навчити її готувати щось складніше за яєчню, як вони сміються над старим фільмом. Мама відповідала смайликами й коментарями: «Катю, навчи його борщ варити!» або «Гарна пара, бережи його». Тато писав рідше, але коли дзвонив, завжди питав:

— Ну що, твій лікар не втік?

Катя багато працювала: нові проекти забирали весь її час, а ноутбук був завалений ескізами й нотатками. Але вечори з Глібом, коли він не був на чергуванні, робили дні світлішими. Якось за вечерею він раптом сказав:

— Знаєш, я думав про твоїх батьків. Може, поїдемо до них?

Катя завмерла з виделкою в руці.

— Ти серйозно? — перепитала, відчуваючи, як серце забилося швидше.

— А чому б і ні? — усміхнувся Гліб широко, майже по-дитячому. — Хочу, щоб вони знали, хто викрав їхню доньку.

Вона засміялася, і тепло розлилося в грудях.

— Ну добре, — відповіла, нахиляючись до нього через стіл. — Але попереджаю: мама змусить тебе їсти борщ.

— Я готовий, — сказав він, і його очі виблиснули. — А ти готова до моїх розпитувань про твоє дитинство?

Катя жартома штовхнула його в плече, сміючись. У той момент вона відчула, що їхні стосунки стають глибшими, ніби пазл нарешті почав складатися.

Настав листопад. Київ затягнуло сірими хмарами, повітря наповнилося опалого листя, а вечори стали довшими. Катя з Глібом уже жили разом, і їхні дні перепліталися в спільну мелодію з паузами на його чергування й теплими моментами, коли вони залишалися вдвох. Одного вечора, лежачи на дивані під пледом, Гліб несподівано сказав:

— Катю, я радий, що ми разом. Ти робиш мене кращим.

Вона повернулася до нього, її очі блиснули в напівтемряві.

— А ти робиш мене сміливішою, — відповіла вона тихо. Вони поцілувалися повільно, ніжно, ніби весь листопадовий дощ за вікном існував лише для них.

Кінець листопада приніс до міста сірі дощі, але Катя з Глібом знаходили тепло у своїх вечорах. Їхні стосунки, що тривали вже майже три місяці, балансували між новизною і чимось глибшим, ще не озвученим. Хоч Катя часом відчувала роздратування, коли Гліб зникав у справах, його несподівані обійми на людях, тихі жарти й ніжність уночі розвіювали її сумніви.

Того тижня Катя вирушила з Ритою, племінницею Гліба, до торгового центру — того самого, де колись разом обирали вазу. Рита, з іскристими очима й легкою усмішкою, запропонувала:

— Ходімо просто поблукаємо. Мені хочеться чогось нового. А тобі, здається, трохи відпочити від усього.

Катя кивнула, і вони домовилися зустрітись біля входу. Там уже чекала Маша — Катя познайомила її з Ритою. Маша, з вибуховим сміхом і невгамовною енергією, одразу заповнила простір собою.

— Дівчата, буде день! — вигукнула вона і, не чекаючи відповіді, потягла їх до крамниці аксесуарів. — Катю, тобі терміново потрібні сережки. Великі. Такі, щоб Гліб забув, як його звати.

Катя розсміялася — Машин запал розганяв утому, мов теплий вітер. У крамниці з одягом Маша влаштувала справжнє шоу: приміряла яскраву сукню, поверх — капелюх із пір’ям, ще й сонцезахисні окуляри — виглядала так, ніби прямувала на костюмовану вечірку.

— Ну як? Я зірка? — покружляла перед дзеркалом, роблячи вигляд, що дефілює подіумом.

Рита пирснула зі сміху, Катя теж не стрималась — дістала телефон і зробила фото. Та Маша на цьому не зупинилась: хапнула мікрофон із прилавка — той самий, яким продавці оголошували знижки — й заспівала імпровізовану пісню про «шопінг і любов».