Читати книгу - "Тринадцята легенда"

Я подзвонила. У вологому повітрі дзвінок пролунав незвично глухо. Чекаючи, доки мені відчинять, я знов поглянула на небо, побоюючись, що ось-ось хлюпне дощ або сипне сніг. Через підошви моїх черевиків почав заповзати холод. Я знову подзвонила. І знову до дверей ніхто не підійшов.

Тільки-но я зібралася подзвонити втретє, як двері раптом відчинилися — без жодного звуку.

Жінка в одвірку завчено посміхнулася й вибачилася, що змусила мене чекати. На перший погляд вона здалася мені дуже непоказною. Коротко підстрижене, ретельно причесане волосся мало невиразний вигляд, так само як і блідувата шкіра; очі теж були ніякі — ні блакитні, ні сірі, ні зелені. Але непоказною цю жінку робив не стільки брак кольорів, скільки брак експресії. «Якби додати її очам трохи емоційності, — подумалося мені, — вони б іскрилися життям». Жінка спокійно витримала мій допитливий погляд, і мені здалося, що вона навмисне напускає на себе байдуже-відсторонений вираз.

— Добривечір, — привіталася я. — Мене звуть Марґарет Лі.

— Ага, значить, ви біограф. Ми на вас чекали.

Цікаво, що дає змогу одним людям безпомилково відчувати хитрощі, до яких удаються інші? Тієї ж миті я абсолютно чітко відчула: жінка нервує. Можливо, емоції мають запах чи присмак; можливо, ми, про те не здогадуючись, передаємо їх коливаннями повітря. Але хай там як — я збагнула, що стурбувало мою співрозмовницю не щось конкретне у моєму зовнішньому вигляді чи поведінці, а сам лишень факт мого візиту — візиту незнайомки.

Жінка впустила мене й зачинила двері. Беззвучно повернувся ключ у замку; так само беззвучно — і не скрипнувши — ковзнули в отвори добре змащені клямки.

Одягнена в пальто, я стояла в коридорі — і перебувала під враженням цього дивовижного помешкання. У домі міс Вінтер панувала цілковита тиша.

Жінка сказала мені, що звуть її Джудіт і що вона економка. Спитавшись, як мені подорожувалося, вона повідомила години харчування, а також найзручніший час, коли можна скористатися гарячою водою. Її вуста розтулялися й стулялися, а слова, ледь злетівши, тут-таки потрапляли у ковдру задушливої тиші, яка хапала їх і, заглушуючи, знищувала. Ця тиша ковтала і наші кроки, і звуки, з якими відчинялися та розчинялися двері, коли Джудіт одну за другою показала мені їдальню, вітальню та кімнату для музичення.

Нічого магічного у цій тиші не було: її створювали м'які меблі й тільки. Аж надміру пухкі дивани потерпали під вагою численних вельветових подушечок; скрізь стояли обтягнуті тканиною ослінчики для ніг, шезлонги і крісла; повсюдно виднілися килими — і на стінах, і навіть на м'яких меблях. Кожен клаптик підлоги був засланий килимом, а кожен килим був засланий накидкою. Візерунчаста тканина була і на вікнах, і на стінах. Подібно до промокашки, що всотує чорнило, усі ці вовни й вельвети вбирали звук. З однією лише різницею: якщо промокашка всотує тільки надлишок чорнила, то в цьому будинку тканини всотували, здавалося, саму сутність мовлених слів.

Я пішла слідом за економкою. Ми повертали то ліворуч, то праворуч, то піднімалися сходами, то спускались, аж поки я зовсім не заплуталася. Хитромудра звивистість усередині дивно співвідносилася із зовнішньою простотою оселі. Мабуть, із часом у планування будинку вносили зміни: він добудовувався то тут, то там. Схоже, мене привели у крило, якого не видно з фронтону.

— Ви незабаром призвичаїтеся, — мовила економка, забачивши спантеличений вираз на моєму обличчі; її слова я радше прочитала з губ, аніж почула.

Нарешті ми зійшли з проміжного майданчика й зупинилися. Джудіт відчинила двері, і ми опинились у вітальні. Тут було троє дверей.

— Це ванна, — сказала економка, відчиняючи перші, — це спальня, — відчиняючи другі, — а це кабінет.

Як і решта приміщень, кімнати були напхані подушечками, підстилками й завісками.

— Ви де будете їсти: у їдальні чи тут? — спитала Джудіт, вказуючи на маленький столик та єдиний стілець біля вікна.

Я не знала, чи доречно мені буде їсти разом із господинею (це залежало від того, яку роль я тут відіграю — гості чи найманого працівника), тож завагалася. Джудіт інтуїтивно збагнула причину мого вагання і, вдаючи, що долає звичку не розводитися про господиню, зауважила:

— Міс Вінтер завжди їсть сама.

— Тоді, якщо не заперечуєте, я їстиму тут.

— То, може, вам відразу ж принести суп і бутерброди? Ви довго їхали поїздом і, певне, зголодніли. Усе необхідне для приготування кави і чаю є тут, у кімнаті.

Із цими словами економка відчинила дверцята буфета, що стояв у кутку, і я побачила там чайник та інше приладдя для приготування напоїв. Був там навіть маленький холодильник.

— Це звільнить вас від необхідності зайвого разу йти до кухні, — пояснила вона і винувато посміхнулася, наче вибачаючись за те, що не надто радітиме, побачивши мене у своїй кухні.

Економка пішла, і я попрямувала до спальні — розпаковувати речі.

Витягти з валізи свою нечисленну одіж, книжки та туалетне приладдя я спромоглася за кілька хвилин. Чай та каву я відсунула вбік і на те місце поставила привезений з дому пакет какао. Після цього я оглянула високе старовинне ліжко (воно було так щедро вкрите подушками, що скільки горошин не підкладай під матрац, їх усе одно не відчути!); та не встигла я на ньому вмоститися, як знов увійшла Джудіт із тацею в руках.

— Міс Вінтер запрошує вас зустрітися з нею у бібліотеці о восьмій.

Джудіт дуже постаралася, щоб її слова пролунали як запрошення, але я відразу ж збагнула (і господиня, без сумніву, розраховувала на мою здогадливість), що ніяке це не запрошення, а справжнісінький наказ.

Зустріч із міс Вінтер

Не знаю, чи мені пощастило, чи то була звичайна випадковість, але я дісталася до бібліотеки аж на двадцять хвилин раніше, ніж мені наказали. І не пошкодувала про це. Бо де ще можна з приємністю згаяти час, як не у бібліотеці? І взагалі — хіба є кращий спосіб пізнати людину, ніж побачити, які книжки вона читає і як до них ставиться?

Спершу на мене справила неабияке враження власне кімната, яка здивувала своєю несхожістю з рештою будинку. Інші кімнати буквально повнилися трупами задушених слів, а тут, у бібліотеці, можна було вільно дихати. Тут не було килимів і подушок, а переважало дерево: під ногами простягалася дерев'яна підлога, дерев'яними були віконниці високих вікон, а біля стін стояли масивні дубові полиці з книжками.

Це була висока кімната, значно більша завдовжки, ніж завширшки. З одного боку п'ять арочних