Читати книгу - "Цензор снів"

попрощались, а я відразу подався до готелю, взяв ключ у рецепції, відчинив двері, розкидав постіль, вийняв з наплічника зубну щітку, пасту і бритву, акуратно розклав у лазничці, біля ліжка залишив капці, накидав зіжмаканого туалетного паперу в пудло. У шафі в торбинку з написом «Прати» поклав білизну, шкарпетки й сорочки. Майже порожнього наплічника прихопив із собою, ключі теж. У рецепції сказав, що пішов на закупи та що до мене повинна прийти одна знайома дама, то нехай зачекає в холі. Вийшовши з готелю, я кинув ключ від номеру в поштову скриньку, її відчинять аж зранку. Відтак поквапився на двірець. Однак найближчий потяг до Кардіфа відходив щойно за три години. Інших потягів узагалі ближчим часом не було, а переважна більшість залізничних сполучень припадала на ранковий та вечірній час, в обід і пополудні панував штиль. На автодвірці мене чекала та сама картина. Тоді я став шукати таксі, проте й це не так просто, бо дехто з таксистів і справді збирався до Кардіфа, але значно пізніше, коли прибуватиме туди Лондонський швидкий і привезе курортників. Ну, але якщо мені так горить, за десять фунтів завезуть. Це був грабунок серед білого дня, але я вже скорився і готовий був погодитися, коли один із таксистів тихенько підказав кращий варіант — пройти метрів п’ятсот і ловити попутні авта, можна доїхати безкоштовно або за фунт. Я так і вчинив і незабаром їхав у вантажівці з одним веселим валлійцем, який всю дорогу розповідав анекдоти неймовірною англо-німецькою мішанкою з тим, що всі англійські слова вимовляв на валлійський манір, і я насправді мало що второпав, але йому хотілося, щоб я сміявся, тож я сміявся та й тільки так міг притлумити свої нерви.

У Кардіфі знову потрапив у безвихідь — жодного потяга на Лондон чи південь Англії найближчим часом не було. Тут причина була ще веселіша — залізничники бастували, а щоб вони не почувалися настільки самотньо, то забастували ще й водії автобусів. Отже таксисти, які примчать з Баррі тоді, коли повинен прибути Лондонський швидкий, будуть глибоко розчаровані, бо хтозна, скільки їм доведеться на нього чекати, а ні — то вертати порожняком. У довідковій двірця сказали, що проблему вирішують на державному рівні й за три-чотири години її таки вирішать. Я не мав іншого виходу, як покинути двірець і отаборитися у найближчій ресторації. Замовив салат, біфштекс і пляшку рислінгу. Час волікся поволі, за вікнами почало смеркати. Я подумав собі про тих інженерів зі скриньками кокаїну. Вони вже мали б дістатися до Баррі й розповісти все старому Мурнау. І що? Які наслідки це мало б для мене, якби я залишився? Невідомо. Могли б повірити, що нічого не бачив, але не повірять, коли виявлять, що зник. Правда, виявлять це не так швидко, бо спочатку чекатимуть з закупів, на скільки їм вистачить витримки, потім перевірять номер. Можливо, ще трохи зачекають, а тоді кинуться навздогін. Скільки в мене ще часу в запасі?

Вулиці порожніли, я сидів, мов на голках. Відчуття, що наближається щось недобре, посилювалося, я гарячково роздумував, що робити далі. Вирішення проблеми страйку на державному рівні могло затягнутися й до наступного дня. Я подумав, що, мабуть, безпечніше буде не сидіти на одному місці, а весь час пересуватися. Чому взагалі забрів до цієї кнайпи неподалік двірця? Чи не безглуздя? Я глянув у вікно і отерп: на мене дивилися очі одного з інженерів, другий ішов до входу. Я миттю зірвався на ноги і шмигнув до кухні, пролетів її торпедою, перекидаючи дорогою баняки та наштовхуючись на людей. Коли вибіг, помітив біля дверей великий візок, навантажений відрами з недоїдками та сміттям. Підкотив його до дверей так, аби став боком, тоді побіг простовіч. Раптом почув гудок, зиркнув у тому напрямку і побачив удалині порт, щогли кораблів та яхт. Чому я відразу про порт не подумав? Я біг, не озираючись, довкола було темно, і я мав надію, що мене не видно, хоча здогадатися, куди я побіг, могли, адже й вони чули гудок пароплава. Порт був безмежний, але більшість суден стояли цілковито порожні, і не було біля них ані душі. Проте я не здавався і біг далі, доки не побачив баржу, на яку вантажили бочки. Я запитав, куди вона пливе. До Брістоля. А коли? Вже. Хто власник? Він на баржі. Власником виявився літній чоловік з пляшкою джину, був добряче підхмелений і, не дуже вслухаючись у те, що я йому лепечу, проказав, лише два слова: «П’ять фунтів». Я дав. Він кивнув на рубку. Я миттєво зник у ній. Баржа смикнулася і стала відчалювати. Я подивився у вікно. Обидва інженери ще з двома невідомими швидкими кроками міряли причал, уважно роззираючи кожне судно. Порівнявшись із баржею, яка відплила від причалу ярдів на тридцять, закричали, чи не брали вони пасажира, з баржі їм відповіли, що пасажирів не беруть, але портові вантажники, мабуть, мене видали, бо вся четвірка кинулася бігцем назад. Зараз вони сядуть в авто і помчать до Брістоля, але це сорок п’ять миль сушею, потім ще треба їхати через міст, за дві години можуть і не впоратися. Морем буде тридцять миль, хоч баржа і не така швидкісна. Хто кого пережене? Я вмостився на лаві й з тривогою стежив за тим, як пливе баржа. Заки вона не покинула причал, трюхикала зі швидкістю черепахи, але у відритому морі нарешті набрала швидкості. Баржа плила вздовж берега на певній відстані, море було спокійне, але не мав спокою я. Переслідувачі вже знають, що я саме на цій баржі, і, якщо примчать швидше, будуть чекати в порту. Отже, треба будь-якою ціною їх випередити. Але як?

До рубки зайшов капітан, поставив пляшку джину на столик, вийняв два шкалики й налив. Потім сів навпроти й усміхнувся.

— Випийте, — сказав, пильно вдивляючись у мене.

Ми випили. Я чекав, що він далі скаже.

— Ми пасажирів не беремо. Але я бачив, як ви бігли вздовж причалу і зиркали на кожне судно. І я подумав собі: а це ж ти, Томасе, замолоду. Ти теж отако дер від братів тієї дівчини, якій ненароком надмухав живіт. Я вгадав?

Я засміявся і кивнув. Такий варіант йому цілковито пасував.

— Ну, тоді продовжимо, — сказав капітан і знову налив, випив і похитав головою. — Так-так, і я був молодим та хвацьким. Не раз, бувало, й ножака мене підстерігала. Я подумав собі: поглянь, Томасе, цей