Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Я, ти і наш мальований і немальований Бог 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

290
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, ти і наш мальований і немальований Бог" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 46
Перейти на сторінку:
class="p">Аарон стиснув у прощальних обіймах найрідніших людей.

— Бережи всіх… Ти тепер — найголовніший у домі, бережи жінок, — прошепотів Давиду.

Двері зачинилися, Циля зайшлася в страшенному плачі, утішати її не було кому — всі закам’яніли, бо всередині кожного утворилася космічна чорна діра; вона пожирала душу й мозок, натомість залишаючи порожнечу й страшну невизначеність — слів для підтримки вже ні в кого не було.

За день у центрі Львова у визначених місцях утворилися величезні черги, переважно із жінок, які принесли викуп за забраних чоловіків. Німецьке командування сподівалося на успіх узаконеного грабіжництва, і надії справдилися з чубком: багатства самі пливли в руки, тільки срібла назбиралося 1400 кілограмів, бочка золота, десятки бочок кави, перські килими — люди були годні все віддати за те, що не вартувало найціннішого — життя рідних. Естер викопала у внутрішньому дворику кількакілограмовий пакунок із золотом і поспішила здати свою частку контрибуції. У черзі вона зустріла Майю — дружину рабина Лєвіна, якого теж забрали заручником.

— Може, наїдяться… Дадуть нам спокій, — з ненавистю прошепотіла Майя.

— Та напевно… Завжди, коли таке робили, більше не чіпали… Хай трясуть, як грушу, лиш оставлять душу, — підтримала Естер.

— Ви не знаєте, де наші чоловіки?

— У тюрмі… У Бригідках… Передачі не дозволяють… Нічого, за тиждень, дасть Бог, відпустять.

Надійшла їхня черга — все з німецькою пунктуальністю зважили, записали й відсортували. Естер відчула полегшення й приплив сил — є, є надія на повернення Аарона.

У юності, коли Аарон запропонував їй одружитися, вона не задумувалася над своїми почуттями, та й тема заміжжя по любові була радше табу в її середовищі: сусідка Рахель — найгарніша дівчина Львова — на неї приходили дивитися звідусіль, як на коштовну картину в музеї — без тями покохала сина коваля, українця… Вона йшла в білій мереживній весільній накидці під руку зі своїм Василем, як на страту, — під свист і каміння цілої вулиці… А в рішучих очах горів незнайомий для Естер вогонь жертовності. Молодому подружжю було дуже важко: від них відвернулися родини; Рахель померла під час других пологів; Василь запив… На їх прикладі виховували дівчат — не можна дозволяти собі закохуватися. «Віл знайся з волом, а кінь — з конем», — підсумовувала виховання доньок мати Естер.

Визначальним у своїх з Аароном стосунках Естер би назвала душевний спокій. Її влаштовувало все: і нечаста фізична близькість із відсутністю поцілунків — бо так і має бути (а що, буває інакше?), повага й турбота про неї та дітей, стриманість і гумор… Їй бракувало його, коли затримувався на роботі; і навіть коли не було про що особливо говорити, то поруч з Аароном Естер було приємно навіть помовчати. Він став її невидимою стіною — захистом від непередбачуваностей життя. Естер безперестанку думала про Аарона, навіть коли зачісувалась, і тепер у маленькому люстерці жінка бачила той самий вогонь, який колись блищав в очах Рахель… Естер усвідомила, що вона таки любить свого чоловіка, батька своїх дітей. Хай повернеться, Боже, прошу…

Аарон третій день сидів уже, хоча краще сказати, стояв затиснутий у товаристві двадцяти чотирьох людей у холодних кам’яних мурах невеличкої, три метри на чотири, камери знаменитих Бригідок. Задушливий запах двох десятків тіл, ні пити, ні їсти… Коли хтось непритомнів — усе одно залишався стояти; та й нікому було цього помітити: у більшості людей очі були заплющені — у когось створювалася ілюзія власного життєвого простору, хтось не хотів бачити вивчених до найменших зморшок і вже ненависних сусідів, інші рятувались приємними спогадами… Аби не збожеволіти… Коли, коли це скінчиться?.. Уже хай як… Гумовий час наче спинився, розтягнувся до країв Всесвіту і, перетворившись у мазохістичного вбивцю, повільно вимотував по ниточці нерви й душі зі знесилених тіл.

Біля дверей у кут запечатався рабин Єхескіль Лєвін. Час від часу губи його рухалися, потім він мовчки спрямовував довгий погляд у заґратований квадратик неба.

— Як вийдемо звідси, ніколи не їстиму оселедців із бочки — вони ж святі, то таку тіснототу терплять… Пане Лєвін, чи ми виживемо? Як думаєте, які в Бога на нас плани? — донісся здушений голос із протилежного кута.

— Помисли Творця не під силу осягнути людині… Наші думки — не його думки… Наші шляхи — не його шляхи… Нам залишається лише вірити, що нас випустять після отримання контрибуції. У людини можна забрати все: будинок, врожай, скарби, сім’ю — все-все, крім віри. Думайте за добре. Вірте в добро…

— А віра допоможе нам врятуватися, пане Лєвін? — спитав Аарон.

— Може — так, а може — ні, але вона допоможе нам отут вистояти й не втратити людську подобу й розум, — і рабин тихо завів «Шалом алейхем»: — Заходьте з миром, ангели світу, посланці Всесвишнього…

— Побажайте мені миру, ангели світу… — підхопили в’язні.

Піт стікав по вимучених обличчях, а пересохлі губи просили прийти мир; двадцять чотири пари запалих очей посилали на невеликий клаптик неба струмінь своєї останньої надії… Сусідні камери теж неголосно підхопили гімн; начальник тюрми почув вібрацію стін аж у своєму кабінеті — він якраз релаксував під музику улюбленого Вагнера і наче сказився від люті:

— Кляті жиди ще мають сили співати… Ну-ну, а могли ще два дні пожити. Не хочете… Виводьте їх у дворик, негайно!

Майже тисячу заручників вивели у внутрішній дворик: деякі полегшено посміхалися — зараз підемо додому! А коли очі, відвиклі від яскравого сонячного світла, побачили залиті кров’ю землю, стіни й вікна аж по другий поверх, то… Нема такої людини, яка б не уявляла власну смерть: у молодому віці вона зазвичай жахає своєю несправедливою завчасністю, і ми женемо від себе думки про неї, кожна хвороба чи болячка в молодих призводить до панічного переляку — а що, як це смертельно?.. Старі ж люди просять її приходу як збавлення від постійних болів та принизливої старечої безпорадності, але завжди момент її приходу — прошений чи непрошений — є болісним: «А може, ще трішки, ще зовсім трішки даси пожити?..»

Смерть же цих стражденних людей мала не безтілесну подобу з невблаганною сутністю, а людську — то, може?.. Багато чоловіків кинулися навколішки, заходячись у дитячому плачі просити про помилування, інші вже були готові піти на суд до Всевишнього. Зверхній начальник тюрми, роздратований спекою і єврейськими співами, вишикував автоматників; потім задумався на хвилю: літо, серпень, мухи — будуть смердіти тут, і віддав інший наказ. У двір заїхали вантажівки.

— Всім роздягатись! Повністю! Одяг на купу, швидко!

Голих людей пакували в машини. Як худобу на

1 ... 12 13 14 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, ти і наш мальований і немальований Бог», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"