Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

Коли священик називав ці псалми, батько бурчав у свій молитовник: «Зараз вона заведе», але матері ці його слова не подобалися.

— У неї дуже гарний голос, — сказала вона якось за недільним обідом.

— Гарний, — кивнув батько. — Я згоден. Але вона бере розгін раніше за всіх і ще виводить, коли всі вже давно скінчили. Через те вона колись просто надірветься.

Чоловік місіс Каррудерс давно помер. За життя він, як розповідав нам батько, завжди скаржився на щось і при цьому підносив догори руку й заходився кашлем. Він скаржився на корів, які іноді виходили на дорогу, і на занепад моральних підвалин. Скаржився він і на мого батька.

Батько містера Каррудерса, представник якоїсь англійської компанії, висадився в Мельбурні 1837 року й одразу вирушив на захід на чолі каравану фургонів, запряжених волами й навантажених усілякими припасами. Казали, що там, миль за сто від міста, у лісистій країні лежать родючі землі вулканічного походження; щоправда, на цих землях живуть зловорожі тубільці, які чинитимуть опір. Та на цей випадок учасники експедиції мали рушниці.

Кінець кінцем містер Каррудерс заволодів сотнями квадратних миль родючої землі, яка тепер, роздана в оренду численним фермерам, приносила неабиякий зиск у самих тільки процентах з капіталу.

Великий особняк із голубуватого пісковику, що його старий містер Каррудерс побудував у мальовничій місцевості, успадкував його син, а після смерті сина перейшов до його дружини, місіс Каррудерс.

Цей величезний будинок стояв посеред парку площею в тридцять акрів. Парк був розпланований в англійському стилі, з упорядкованими доріжками й чіткої форми квітниками, що перебували під невсипущим доглядом садівників.

У затінку в’язів та дубів, між кущами, вивезеними з Англії, шукали поживу, риючись у торішньому листі, фазани, павичі й китайські качки. Серед них походжав чоловік у гетрах і з рушницею в руках, з якої він час від часу палив у білих та рожевих папуг, що зліталися поласувати фруктами.

Навесні європейські проліски й нарциси розквітали серед темно-зелених астралійських папоротей, а садівники котили повні тачки між рожами і флоксами. Вони встромляли лопати під кущики трави, під купи листя і гілок навколо небагатьох уцілілих евкаліптів, підтинаючи коріння невиполотих диких австралійських квітів, і ті нахилялися й падали, й їх вивозили в тачках і спалювали.

І на всіх тридцяти акрах панували чистота й порядок.

— Чорношкірі тепер не впізнали б цього місця, — сказав батько одного разу, коли ми проїздили повз браму маєтку.

Від брами до особняка вела обсаджена в’язами, посипана гравієм алея. Біля самої брами в маленькому будиночку-сторожці мешкав воротар з родиною. Зачувши тупіт копит або рипіння коліс по гравію, він прожогом вибігав із свого будиночка, розчиняв навстіж браму і, скинувши капелюха, вклонявся гостям. Заможні вівчарі, що прибували з візитом у двоколках, гості з міста в ресорних екіпажах, леді з тонюсінькими таліями, що, виструнчившись, сиділи у фаетонах і дивилися поверх голів манірних дівчаток і хлопчиків — дітей батьки садовили навпроти, обличчям до себе, — всі вони проїздили повз сторожку й кивали чи поблажливо посміхалися до воротаря, а то й не помічали його, схиленого в поклоні, з капелюхом у руці.

На півдорозі від брами до особняка містилася невеличка обора. Колись високі блакитні евкаліпти здіймали тут своє голе віття над кенгуровою травою й густим чагарником, але тепер сосни кидали тінь на землю і вкривали її рудою глицею.

Всередині обори попід огорожею безнастанно кружляв протоптаною стежкою благородний олень. Час від часу він підносив голову і хрипко ревів, і тоді сороки уривали своє цокотіння й квапливо розліталися врізнобіч.

Трохи осторонь обори стояли стайні — двоповерхові споруди із синього каменю з сінниками, стійлами й годівницями, видовбаними із стовбурів дерев. На брукованому подвір’ї перед стайнями конюхи, посвистуючи на англійський манір, чистили скребницями коней, а ті нетерпляче перебирали ногами і змахували коротко підстриженими хвостами, даремно силкуючись відігнати мух.

Від стаєнь до портика особняка вела широка алея. Коли Каррудерсів відвідував якийсь урядовець чи багате англійське подружжя приїздило з Мельбурна подивитись, як живуть «фермери» в «справжній Австралії», екіпаж зупинявся перед портиком, і після того, як гості сходили, конюх скеровував екіпаж цією алеєю до стаєнь.

На честь гостей Каррудерси влаштовували бал, а на порослому папороттю горбі, що здіймався за будинком, під кількома якимсь дивом уцілілими акаціями збиралися найсміливіші жителі Туралли. Вони стояли й дивилися крізь великі яскраво освітлені вікна на дам у сукнях з глибокими вирізами і з віялами в руках, що вклонялися своїм кавалерам у перших па вальсу-кадрилі. До маленької купки цікавих долинали звуки музики, й вони не відчували холоду. Вони наяву спостерігали чарівну казку.

Одного разу серед цікавих опинився й мій батько. Помахуючи напівпорожньою пляшкою, він весело ухав щоразу, як за освітленим вікном завершувалася чергова фігура танцю, а потім і собі пішов кружляти навколо акації з пляшкою замість дами, ухаючи під музику.

За якийсь час огрядний чоловік, у якого на золотому ланцюжку годинника висіли кілька медалей, оправлений у золото лев’ячий пазур і мініатюрний портрет його матері, вийшов подивитися, хто там бешкетує.

Він наказав батькові йти геть, а коли той знов ухнув, замірився на нього кулаком. Про те, що сталося далі, батько розповідав так:

— Я ухилився, а тоді наскочив на нього й пройшовся кулаками по ребрах — отак — р-раз-два-три, мов на ксилофоні зіграв. Він так хекнув, що з мене мало не злетів капелюх.

Допомігши своєму супротивникові звестися на ноги й струснувши з нього порох, батько зауважив:

— Воно зразу видно, що ви не боєць — забагато витребеньок носите.

— Так, — затинаючись, відповів той. — Забагато… Так-так… У мене щось трохи в голові паморочиться.

— А ви ковтніть оцього, — сказав батько, простягаючи йому пляшку.

Той ковтнув, і вони з батьком міцно потисли один одному руки.

— Він був дядько добрий, — пояснив потім батько. — Тільки злигався з поганою компанією.

Батько об’їжджав коней Каррудерсів і приятелював з їхнім старшим конюхом Пітером Фінлеєм. Пітер часто навідувався до нас, і вони з батьком обговорювали статті, надруковані в «Бюлетені», а також прочитані книжки.

Пітер утік до Австралії від своїх заможних батьків. Він умів розводитися на будь-яку тему. Каррудерси ж, навпаки, красномовством не відзначалися. Розумними їх вважали головним чином тому, що вони вміли в слушну мить докинути «гм, так» або «гм, ні».

Пітер говорив доладно, натхненно, і його охоче слухали. Містер Каррудерс не раз казав, що Пітера зробила цікавим співрозмовником добра освіта, й висловлював жаль з приводу того, що він так і не вибився в люди.

Пітер з