Читати книгу - "Чорне Сонце"

– Прозорою! – кричить Штепа. – Система, бля, повинна бути прозорою і відкритою!

– Тут є два головні критерії, – каже черевань із пухкенькими щічками. – Прозорість і відкритість…

– Авжеж, система повинна бути прозора й відкрита, як горілчана вітрина, – додає Штепа. – А ти, чмо, ще скажи про європейські стандарти! – входячи в раж, кричить Андрій, і черевань слухняно повторює:

– Нам не треба винаходити велосипед, є ж європейські стандарти…

– І європейські цінності! – додає великий провидець і медіум Штепа. – Ти, злодюга, забув про головне – про європейські цінності, які ти вивіз на Кіпр.

– І європейські цінності, – повторює на екрані бідолаха, після чого ми вже лежимо на підлозі, ми качаємося і рвемо пупи, ми всцикаємося зо сміху, а Штепа поважно відкидається на спинку крісла-гойдалки і надовго завмирає, як і годиться великому провидцю ще й медіуму, котрий під час такого сеансу виснажується, а то й зовсім знемагає.

Потім Андрій уже наполегливіше просить вимкнути зомбоящика. Він хоче, щоб ми заспівали. Сам Штепа не співає ніколи. Тільки слухає. І ніхто не вміє так слухати пісню, як він. Особливо коли ми з його ж таки земляком і товаришем Миколою Вечором, котрий приїздить до нас разом з Андрієм, заводимо «Тиха, тиха надворі погода, та й немає милого з походу». Потім той милий таки повертається з походу і застає свою кохану з дитиною на руках.

Здрастуй, мила, здрастуй чорнобрива,

Чия в тебе на руках дитина?

А вона й каже:

Була в мене циганочка Дуня,

Вона в мене дитину забула.

Він не вірить:

Брешеш, мила, брешеш, чорнобрива,

Не такая циганська дитина,

Бо циганське чорне та патлате,

А це біле, біле, гарнувате.

Тоді ревнивець, не в тім’я битий, геть притискає кохану до стінки:

Давай, мила, коника сідлати

Та й поїдем циганку шукати.

Вона бачить, що вже не викрутиться, та й каже:

Був у мене козак аж три ночі,

Він покинув свої карі очі.

По Штепиній щоці змійкою сповзає сльоза. Йому невимовно жаль і козака, якого зрадила мила, і дівчину, що нагуляла дитину, і дитя, що лишилося байстрям, і того нетягу, що покинув свої карі очі, і жаль навіть вигадану циганку Дуню, яку ні за що, ні про що хотів доганяти козак. Штепі жаль їх усіх разом, йому жаль усього цього світу, так невимовно жаль, що він соромиться своєї жалісливості і тихо-тихенько каже:

– Я б їх, сук, усіх перестріляв.

6

Ми з Єгерем уже доїжджали до Маріуполя, коли він, ніби вгадуючи мої думки, спитав:

– А чому вони такі грубі, ці баби?

– Які баби?

– Скіфські.

– Ну, чому ж грубі?

– Ти подивися, які досконалі скульптури на той час були у греків. Навіть тепер таких ніхто не витеше. А це якісь одоробла.

Єгер зачепив мене за живе.

– То зовсім інший стиль, – сказав я. – Давні греки робили скульптури для краси, а ці мали інше призначення.

– Яке? – спитав він.

– Їх ставили біля святилищ у місцях особливої енергетики. Тобто такі кам’яні фігури позначали місця, де можна було набратися енергії.

– Гм… – сказав Єгер.

– І не лише фізичної енергії. Там можна було зміцнитися й на силі духовній. Наші предки вміли безпомильно визначати такі місця.

Єгер з недовірою скосив на мене очі, але я снував свою думку далі:

– Потім і самі ці кам’яні фігури вбирали в себе неймовірну силу і магнетизм. Їх робили і ставили в особливих місцях за повелінням верховних волхвів-жерців.

– Он як! Тоді це міняє суть справи, – сказав Єгер.

Я витримав паузу, поки він переварить інформацію, і запитав:

– А знаєш, як називали верховних волхвів?

– Поняття не маю.

– Украми.

– Ти серйозно? – знов скосив очі на мене Єгер. – Я думав, що укри – давня назва українців.

– Ти правильно думав. Це назва давніх українців, але не всіх. Тільки тих, хто знав таємницю Чорного Сонця.

– Гм, – знов глибокодумно сказав Єгер.

– І ще одне, – продовжив я виховну годину для свого друга. – Скульптори кажуть, що для створення досконалої статуї треба всього-на-всього прибрати з кам’яної брили зайве. Розумієш? А наші пращури робили скульптури з таким прицілом, щоб кожен сам у власній уяві міг відкинути зайвий камінь і побачити свою дружину, чи матір, чи богиню, чи кохану. А ти кажеш: одоробла. Сам ти…

Я примовк, бо ми вже під’їхали до театру, і я залишив Єгеря в машині переварювати інформацію, а сам пішов до директора. Миловидна дівчина, що сиділа в передпокої, зустріла мене такою усмішкою, що якби не Ангел, я б у неї закохався тут і тепер.

Ангелом я називаю свою наречену – і не тільки тому, що обожнюю це небесне створіння, а через те, що вона так зветься насправді. Ангеліна. Ангеліна, погодьтеся, трохи задовге ім’я, тому я її називаю Ангелом. Вона часто прилітає до мене на крилах із Кривого Рогу, де викладає фортепіано в музичній школі. Прилітає завжди перед сном і грає мелодію, якої не існує ніде в природі – вона живе тільки в мені. Цю мелодію народила в мені Ангел.

Я намагаюся їй дзвонити якомога частіше, бо коли Ангел набирає мене, а телефон поза зоною, вона не знаходить собі місця. Якщо ж зв’язку немає два-три дні, в Ангела опускаються крила. Одного разу, коли ми брали Мар’їнку і мій телефон довго був поза межами, Ангел упала в розпач. Її охопив такий страх, що, коли на мобільному засвітилося моє ім’я, вона не могла й не хотіла увімкнути зв’язок. Їй увижалося, що в трубці зараз озветься чужий голос і скаже, що… Потім Ангел передзвонила сама й, почувши мій голос, запитала абсолютно спокійно:

– Як ти?

– Добре, – сказав я. – Вибач, що довго не дзвонив. Був на дискотеці.

– Я так і думала. Весело було?

– Дуже.

– Моя мушля ціла?

– Так, – сказав я. – Жодної подряпини.

Мушлею Ангел називає мене. Це слово у неї вирвалося тоді, коли я вперше її обняв. До того ми з нею були майже незнайомі, хоча іноді бачилися звіддалік на різних мітингах. Нас, притомних українців, у східних містах так мало, що ми не могли розминутися. Цю горду чорнявку я, звісно, давно запримітив, але щоб отак відразу закохатися чи щось типу цього, то ні. Хоч як це дивно,