Читати книгу - "Сад спочилих котів"

Переді мною один з таких, — виснував я про себе. Тепер він сидів у темряві; вогні кав’ярні променіли позаду. Мабуть, тому, що з тераси можна було побачити все, що внизу, над нами не світилася лампа.

— … Утім, якщо ви запитаєте мене, то це може стати поясненням, пристосованим до значно давнішої місцевої церемонії. Наскільки знаю — а я проглянув усі можливі джерела й сумніваюся, що наразі знайдеться хтось, кому відомо більше — у цю гру вперше зіграли в дванадцятому сторіччі під час якогось зі святкових гулянь. Спочатку постановили грати в неї раз у півсторіччя, але, вочевидь, у п’ятнадцятому столітті вирішили — раз у десять років. Скільки разів у неї зіграно після цього, достеменно не відомо. Володарі оголошували цю надзвичайно дорогу гру тільки тоді, коли хотіли показати свою заможність…

…Дорогý, оскільки за команду, яка зазнала поразки, володар платив викуп золотом команді-переможниці. Цілком очевидно, що цей викуп платився й значно раніше, аби справді врятувати справжні життя. Тобто, як можна зрозуміти, переможці за бажання могли вбити переможених…

Словом, через розбіжності в джерелах, гра завжди наставала то з демонстрацією могутності, то коли йшли в заклад…

Безсумнівно, він був історик. Чоловік не давав мені змоги поставити запитання; щойно ж я знаходив на це вільну мить, залишав його без відповіді. Я вирішив не цікавитися, звідки він родом. Більше нічого й не запитував. Очевидно, потрібно було дослухати його до кінця; я знав історію гри, але він досі не торкнувся «розбіжностей у джерелах», «події дев’ятого сторіччя» та особливостей одягу гравців, зокрема, тих, які мали зелені пояси.

— Ходімо повечеряємо? Що скажете?

Я допіру втамував голод. Звідки ж він знав, що не наважуся відповісти нічого, окрім: «Гаразд, ходімо!»

* * *

День тому я занотував у своєму записнику одне речення, потім, зіжмакавши сторінку, на якій воно було, викинув її; однак зміст його залишився в голові. Я тоді знайшов словосполучення «сад спочилих». Не побоюся заприсягти, що я його вигадав. Хоча не минуло й доби, як мене приголомшила думка, що назву гри, про яку йшлося на вивісках під заголовком «ОБЕРЕЖНО», можна перекласти не інакше, як: «гра в переселення на спочинок».

Ми вечеряли. Він не розмовляв відтоді, як ми вмостилися один навпроти одного. Я також не подавав голосу. А про себе гнівався на власну нетямущість, уявляючи, як чоловік потішається з того, що пошив мене в дурні. Але що мені було казати?

Під кінець вечері я, тільки для того, щоб трохи вгамувати свою нестримну лють, наважився кинути глумливим тоном:

— Які у вас глибокі знання.

Він нахмурив брови. Але нічого не відповів.

Незабаром я попросив рахунок та вже зібрався більше ні про що не розмовляти й навіть ніколи не вітатися з ним при зустрічі.

— Я пропонував вам увечері в кав'ярні. Ви приєднуєтеся до гри? — раптом запитав він.

— Не знаю, — звідкись видобув я в собі силу відмежуватися.

Казка четверта

Похвала безстрашному їжакові

Присвячується Джерен, а також Франсуа Філліатру, що став у Парижі великою людиною

«Щойно бачив на вулиці якогось чоловіка. Умостився на краю хідника та чистить пилочкою для нігтів голки їжаку. Ще і їжак — безумний. Примружив так солодко очі, наче йому роблять манікюр…»[9]

От якби ви запитали мене, чи дуже часто я зустрічаю безумного їжака Фейяза? Не впевнений, чи цей їжак, про якого він розповідав, бігає по хідниках. Людина може спіймати його й в інших місцях, наприклад, в одному з парків. Припустімо, спіймати в Ґрін-Парку; відтак, перейшовши на протилежний бік вулиці Пікаділлі, піднятися вгору, зупинитися біля Королівської академії мистецтв і вже там, примостившись на край тротуару, робити те діло. Гаразд, а… У мене перед очима оживає той чоловік; тримаючи в обіймах їжака, він виймає з кишені пилочку для нігтів; хутко проносяться машини; англійці раптом казяться, бачачи таку жорстокість; Фейяз у самій гущі сп’яніння дрібненько гигоче, кажучи, що Більґе мусить написати про це…

Звісно, можна знайти і їжаків, у яких безумство розвинене не до такої міри. Але їжак після того, як його зловлять та запхають поміж колін, може і примруживши очі чекати, поки людина схаменеться — більше йому годі щось удіяти. А чекаючи, вряди-годи розплющувати очі, аби збагнути, чи відмовилася людина від своєї витівки; потім заплющувати їх знову й від болю, і від сорому.

Мій їжак не з Лондона, мій їжак з Анкари. Як на мене, то цей їжак з Анкари ніякий не безумний. Навпаки: я хочу думати про нього, як про хороброго й відважного. Моя похвала— шаленству цього їжака…

Хоробрий, бо, попри їжацьке походження, завів сім’ю в місті, і шалений, бо наважився вилізти зі свого гнізда, щоб пізнати світ…

Якщо глянути на календар, то вже настала весна. Проте погода ще стояла холодна. Нічна мла досі здушувала горло. Хмари вугільного диму з коминів повзли вулицею, устилали проспекти та, ніби нетеча під час паводку, піднімалися на пагорби Чанкая. Розтинаючи ці хмари кіптяви, від якої пекло в носі й нудило, я пішов додому. Водночас намагався бодай трохи захистити ніс та горло, прикриваючи їх руками й шарфом; через десять-п’ятнадцять років цей дим неодмінно принесе душевний спокій кожному з нас — як цілий ряд загадкових кончин. і

Аж тут із садка, що розкинувся по лівий бік вулиці, а точніше, із земельної ділянки, половину якої займав садок, а ще половину — майданчик під забудову, щось вигулькнуло. Я й не збагнув що. Зупинився. Воно також принишкло. І не кіт, і не щур. Я боявся його сполохати. Якщо звіря втече, то вибіжить по тротуару на порожню дорогу й загине під однією з автівок, котрі о тій порі проносяться, зблискуючи фарами. Я повільно, якнайтихіше наблизився до нього. Поки я підходив, воно наче набухло, виросло. Я ледь нахилився над ним, воно й не ворухнулося; я ще трохи нахилився. Світла майже не було, тож довелося добряче напружити очі. Врешті-решт я зрозумів.

Це був їжак. Бозна-звідки він тут узявся, але взявся.

Я зупинився біля нього. Уже й не ворушився. Незабаром клубок трохи розпрямився; їжак висунув носа, відтак хутенько почимчикував на дорогу. Добравшись до електричного стовпа на краю тротуару, він зупинився. Я також обережно почав віддалятися. Адже якби пішов за ним, той би кинувся під машину. «Краще мені відійти, — подумав я. — Хай там як, а він злякається першої ж машини й повернеться в садок; хтозна, може,