Читати книгу - "Записник з моїми сумними курвами"

Котроїсь днини залишивсь я снідати із Розою Кабаркас, яка починала здаватись мені не такою ветхою попри сувору жалобу і чорний капор, який вже насувався їй на очі. Її сніданки мали славу розкішних і такий заряд перцю, що я аж плакав. При першому ковтку живого вогню я сказав їй, умитий сльозами: «Цієї ночі не треба буде повного місяця, аби мене пекло у дупі». «Не бідкайся, — відказала Роза, — якщо у ній пече, то це тому, що ти усе ще її маєш, дякувати Богу».

Вона здивувалась, коли я спімнув ім’я Дельгадіни. «Її звуть не так, — мовила, — її ім’я…» «Не кажи, — перебив я її, — для мене вона Дельгадіна». Вона стенула плечима: «Добре, врешті-решт вона твоя, але мені це нагадує назву сечогінного засобу». Я оповів їй про той напис із тигром, що його дівчина вивела на дзеркалі. «То не могла бути вона, — сказала Роза, — вона не вміє ні читати, ні писати». «Тоді хто?» Роза стенула плечима: «Можливо, це від когось, хто помер у тій кімнаті».

Я користався тими сніданками, аби відвести з Розою душу, і просив її про дрібні послуги для доброго самопочуття і гарного вигляду Дельгадіни. Вона робила їх для мене, не задумуючись, із пустотливістю школярки. «Чи не сміхи, — мовила вона котрогось з тих днів, — я чуюсь так, гейби ти просив у мене її руки». «А до речі, — сяйнула їй раптом думка, — чого ти на ній не оженишся?» Я скам’янів. «Серйозно, — не відступалась вона, — так тобі вийде дешевше. Урешті-решт проблемою в твоєму віці є годен чи не годен, але ти мені казав, що у тебе вона вирішена». Я перепинив її: «Секс — це розрада, яку має людина, коли не відає любові».

Вона розсміялася: «Ох, мій мудрецю, я завжди знала, що ти справжній чоловік, завжди ним був, і мене тішить, що ти далі ним є, в той час як твої вороги складають зброю. Недурно про тебе стільки говорять. Ти чув Маркоса Переса?» «Його чують усі на світі», — мовив я, щоби змінити тему. Але вона напосідала: «Професор Камачо-і-Кано в програмі «Потроху про все» учора також сказав, що світ уже не той, що був, бо залишилось небагато таких людей, як ти».

Наприкінці того тижня я виявив у Дельгадіни кашель та гарячку. Розбудив Розу Кабаркас, аби дала мені якогось домашнього ліку, і вона принесла до кімнати аптечку для першої допомоги. Два дні по тому Дельгадіна все ще була слабою і не могла вернутися до свого звиклого пришивання ґудзиків. Лікар прописав їй домашнє лікування проти звичайного грипу, який за тиждень мав минутися, але був стривожений загальним виснаженням її організму. Я перестав з нею бачитись, відчув, що мені її бракує, і скористався нагодою, аби в її відсутність опорядити кімнату.

Приніс іще малюнок пером Сесилїї Поррас до збірки оповідань Альваро Сепеди «Усі ми вижидали». І шість томів «Жана-Крістофа» Ромена Роллана — аби забавляти свої нічниці. Отож коли Дельгадіна змогла вернутися в кімнату, та виявилась гідною бути осідком щастя: очищене пахучим інсектицидом повітря, рожевого кольору стіни, абажури на лампах, свіжі квіти у вазах, мої улюблені книжки, добрі картини моєї матері, розвішані в інший спосіб відповідно до нинішніх смаків. Я замінив старе радіо на короткохвильовий приймач, який тримав настроєним на програму класичної музики, аби Дельгадіна привчалася спати під квартети Моцарта, але якоїсь ночі він виявився налаштованим на радіостанцію, яка передавала модні болеро. То був, без сумніву, її смак, і я безболісно прийняв його, бо також плекав їх у своєму серці в мої найкращі дні. Наступного дня, перед тим як піти додому, я вивів на дзеркалі губною помадою: «Дівчинко моя, ми одинокі в світі».

На той час у мене з’явилось дивне відчуття, що вона передчасно стає дорослою. Я поділився ним із Розою Кабаркас, та їй це здалося природним. «П’ятого грудня їй виповнюється п’ятнадцять, — сказала. — Вона — типовий Стрілець». Мене стривожило, що дівчина є реальною настільки, щоб набувати віку. «Що я міг би їй подарувати?» «Велосипед, — відказала Роза Кабаркас. — Їй двічі на день доводиться переїжджати всеньке місто, щоби дістатися на роботу». Вона показала мені у закамарку велосипед, на якому та їздила, і він направду видався мені порохном, не гідним жінки, яку так люблять. Утім, він мене зворушив — як матеріальний доказ того, що Дельгадіна існує в реальному житті.

Коли я пішов купувати для неї найліпшого велосипеда, то не зміг втриматися від спокуси випробувати його і зробив кілька кругів по пандусу в крамниці. Продавцю, який поцікавився моїм віком, я відповів, кокетуючи старістю: «Мені пішов дев’яносто перший рік». І почув від нього саме те, що й хотів: «Вам даси на двадцять менше». Я сам не розумів, як мені вдалося зберегти той шкільний навик, мене переповнювала промениста радість. І я заспівав. Спершу тихенько, собі під ніс, а потім на повний голос з апломбом великого Карузо — поміж розцяцькованих рундуків і божевільної метушні ринку. Люди, дивлячись на мене, сміялися, щось гукали, намовляли взяти участь в турне довкола Колумбії в інвалідному візку. Я, не уриваючи пісні, вітав їх помахом руки щасливого мореплавця. Того тижня на вшанування грудня я написав іще один сміливий допис: «Як насолоджуватися їздою на велосипеді у дев’яносто років».

У ніч уродин заспівав я Дельгадіні усю пісню і обцілував її скрізь, доки мені не перехопило подих: кожну кісточку хребта — від шиї аж до змарнілих сідничок, підбіччя з родимкою, де билося її невтомне серце. У міру того як я її цілував, тіло її пашіло усе дужче і видавало простацьке пахілля. Вона відповіла мені свіжим трепетом кожного цаля своєї шкіри, у кожному знайшов я інший жар, власний смак, нове зітхання, і вся вона озвалась зсередини переливчастим акордом, і її пиптики розцвіли неторкані. Я починав впадати в сон перед світанням, коли зачув немовби гомін юрби в морі і паніку дерев, які пройняли мене до самого серця. Отож я пішов до ванної кімнати і вивів на дзеркалі: «Дельгадіно мого життя, повіяли різдвяні бризи».

Одним з найщасливіших