Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

— Знаєте, іноді люди полюбляють створювати собі якісь перешкоди, — знову заговорив він, сьорбнувши свій напій, — мабуть, я належу саме до таких.

— Напевно, це перетворює щось бажане у щось іще бажаніше? — припустила я.

— Так, от тільки в якийсь момент, занадто захопившись, ти ризикуєш втратити усе! Це трапилося й зі мною.

Якийсь час ми кавували мовчки. Я думала про цього дивного чоловіка. Чим більше я розмовляла із ним, тим загадковішим і незрозумілішим він мені здавався. У мене навіть промайнула підозра: а що, коли й справді у нього не всі вдома? Тоді будь-які його химери легко можна було б пояснити.

— Минулого разу ви сказали, що дізналися про мене від Романа. Хто він вам? — порушив тишу колекціонер.

— Він мій дядько.

— А мені він колись був другом. Але то було дуже давно.

— Пам’ятаєте, коли ви завітали до нашої кав’ярні, то сказали, що це місто пахне кавою й сповнене нерозгаданих таємниць, і вам щоразу хочеться сюди повертатися? Тоді я вирішила, що ви чужинець. Зрештою, ви й поводилися, немов чужинець… А виявилося, що це не так… Дивно.

Колекціонер усміхнувся.

— Авжеж, дивно. Бо хоч я тут народився і прожив немалий відтинок часу, хоча тут мешкала моя матір, сякі-такі приятелі й жінка, котра припала мені до вподоби, це місто було і є чужим для мене. Незбагненне й нерозгадане ніколи не стане цілком рідним. Так я відчуваю це місто. І, напевно, саме тим воно мене колись найбільше притягувало, змушувало сюди повертатися, хоч я не завжди піддавався цьому імпульсу. Я ж люблю створювати собі якісь перешкоди…

— Головне, що ви це зрозуміли, — сказала я.

— Що саме?

— Ну, що ви та людина, яка створює собі перешкоди, а згодом від того страждає. Це добре, що ви знаєте, у чому ваша біда. Гірше було б, якби ви цього не знали.

— Ви так гадаєте? І що, мені від того усвідомлення мало би бути легше?

— Звичайно! Адже тепер ви можете уникнути наступних помилок! І навіть спробувати виправити їх!

Колекціонер на мить замислився.

— Як у вас усе просто… Неймовірно просто. Хоча, може, ви й маєте рацію, маленький філософе. Я чомусь ніколи про це не думав.

— Бо ви звикли все ускладнювати. То й не дивно, — промовила я.

На якийсь час знову запала тиша. Колекціонер пив каву і мав вигляд радше розчарованої людини, аніж дивака. У ту мить мені стало його шкода, хоч я й не могла пояснити собі, чому. Адже я зовсім нічого не знала ні про його життя, ні про нього самого. Кілька реплік дядька Романа, старого пана з ковінькою і самого колекціонера вимальовували досить скупі й непевні штрихи до ескізу, з якого важко було уявити собі повну картину.

— Хочете поглянути на мою колекцію? — нарешті запитав чоловік, допивши каву, — ви ж, мабуть, саме для того прийшли? Я все покажу, але за однієї умови: ви не проситимете у мене жодної книжки! Ані придбати, ані просто позичити!

— Здається, ви обіцяли мені позичити одну книжку — ту, яку поцупили в мене, — заперечила я. — Чи ви про те вже забули?

Колекціонер важко зітхнув:

— Ні, не забув. Я сподівався, що ви забули про це.

І знову я була збентежена його безцеремонною відвертістю.

— Ви зрозумійте, я ж ризикую! — промовив він, немов виправдовуючись.

— Ризикуєте?

— Ще й як! А раптом ви загубите книжку? Або не повернете мені?

— Гаразд, даю вам слово, що поверну книжку, щойно її прочитаю, — запевнила його я. — Хоч, як на те пішло, я не її власниця, тож не можу нею розпоряджатися. Книжка, взагалі-то, належить моєму дядькові. Вам треба було б залагодити справу саме з ним. Дядько Роман легко розстається з речами, тож, гадаю, ви не матимете жодних проблем.

— Домовилися, — погодився колекціонер, — я позичу вам цю книжку, а потім заберу її у Романа. Тільки пообіцяйте мені, що будете її берегти.

Почувши ствердну відповідь, він урешті запросив мене до кімнати оглянути його колекцію.

VIII

Уже біля самої кімнати, що слугувала в цьому домі бібліотекою, на мене війнув якийсь особливий запах, притаманний тільки їй.

Переступивши поріг, я мало не скрикнула. Мені перехопило подих від захвату: я ще в житті не бачила такої кількості книжок! Тут панувала справжня бібліотечна розкіш! Книжками були переповнені шафи, що займали усі чотири стіни кімнати. Книжки лежали дбайливо поскладаними купками на підлозі, біля підвіконня й на ньому, під письмовим столом посеред кімнати… Їх, здавалося, було принаймні кілька тисяч, якщо не більше.

— Просто неймовірно… — прошепотіла я. — І як це вам вдалося? Зібрати таку колекцію…

— Неймовірно, авжеж? — засміявся колекціонер. Схоже, моє щире зачудування дуже його порадувало.

— Я ж вам казав, що такій колекції можна позаздрити! А ви не вірили…

— Так, зізнаюся… Я й уявити собі не могла такої кількості книг!

— Це цілий світ! Цілий книжковий світ! — вигукнув той дивак. Здавалося, він зараз дивиться на свою колекцію моїми очима й вражається цьому надбанню не менше, ніж я. Його очі блищали, обличчя розчервонілося. І я збагнула, у чому полягає його дивацтво, — він виявився справжнім фанатиком.

Підійшовши до однієї з книжкових шаф, я торкнулася обкладинки якоїсь книжки і задля цікавості витягла її. Це було давнє видання з брунатною твердою обкладинкою без жодних написів. Мені ще ніколи не доводилося тримати в руках такої старої книжки! Правопис, шрифт, пожовклі сторінки, графічні малюнки… Цій книжці було, напевно, понад сто років! Кому вона належала раніше, чиї руки її тримали, хто її читав?

— Авенаріус, «Син отамана», видання кінця XIX століття, — прокоментував колекціонер. — Автор створив трилогію історичних повістей, але мені поки пощастило віднайти лише одну. Хтозна, може, інші вже втрачені назавжди…

— Вперше чую таке прізвище. Воно схоже на грецьке..

— Тут чимало таких книжок, яких ви ніколи не побачите, про авторів яких ніколи не почуєте.

— І це все забуті книжки? — запитала я.

— Не завжди. Але переважно — так.

— Ніколи не думала, що їх може бути так багато… — прошепотіла я.

— Авжеж. Тепер ви розумієте, навіщо я позбирав тут усі ці книжки? Я рятую їх. Рятую від остаточного забуття. Від остаточного зникнення і знищення, — урочисто промовив колекціонер.

— Просто дивовижно… Отже, тепер ви володієте унікальною колекцією…

— Володію? Хіба можна володіти книжкою? Це те ж саме, що володіти будь-яким витвором мистецтва… Хіба це можливо?

— Не розумію… А хіба ні?

Чоловік розсміявся:

— Це найбільша дурість у світі — вважати, що ти володієш картиною,