Читати книгу - "Доктор Фаустус"

— Як комаха досягла цього? — питав він. — Як природа досягла цього через комаху? Бо не можна собі навіть уявити, що комаха сама, завдяки своїй спостережливості й розрахункові, спромоглася на таку оману! Авжеж, природа добре знає свій листок, знає не тільки його досконалість, а й його дрібні вади та звичайні пошкодження і з лукавої доброзичливості відтворює його вигляд у зовсім іншій царині — на спідньому боці крилець цього метелика, щоб пошити в дурні інше своє створіння. Але чому саме цій комасі надано таку хитру перевагу? І якщо їй корисно в нерухомому стані бути викапаним листком, то яка з цього користь її голодним переслідувачам — ящіркам, пташкам і павукам, яким цей метелик призначений на поживу і які, хоч би скільки дивилися, а не помітять його, коли він захоче бути непоміченим? Я питаю вас, щоб ви не встигли спитати мене.

Хай цей метелик для свого захисту стає невидимий, проте досить лише перегорнути в Йонатановій книжці ще кілька сторінок, і ми вже знайомимося з такими його родичами, які для тієї самої мети відверто, навіть настирливо виставляють себе напоказ. Ці метелики не тільки більші за інших, а й понад усяку міру забарвлені та помережані. Вони, провадив далі Адріанів батько, літають, не ховаючись, у своєму зумисне яскравому вбранні із хвалькуватою повільністю, яку, проте, ніхто б не назвав зухвалою, — вона швидше сумна, бо жодна тварина, ні мавпа, ні птах, ні ящірка, навіть не дивиться на них. А чому? Та тому, що вони гидотні. І саме про це вони говорять своєю надмірною красою і своєю повільністю, їхній сік такий смердючий і поганий на смак, що коли якась істота помилково чи вважаючи, що серед них є й добрі, ухопить котрогось, то відразу ж гидливо виплюне. Все в природі знає, що ці метелики неїстівні, і вони живуть у безпеці — в сумній безпеці. Принаймні ми, стоячи за Йонатановим кріслом, питали себе, чи можна цю безпеку назвати щасливою, чи швидше в ній є щось ганебне. Але які ж були її наслідки? А ті, що інші види метеликів хитро вбралися в такі самі застережні шати й навіть засвоїли цей повільний, меланхолійно-впевнений політ, хоч самі були цілком їстівні.

Адріана смішили ці відомості, він аж трусився з реготу, на очах у нього виступали сльози, і я, заразившись його настроєм, також весело сміявся. Але старий Леверкюн утихомирював нас коротким «цитьте», бо хотів, щоб ми до всього цього ставилися з боязким, шанобливим подивом, — з таким самим таємничим подивом, з яким, скажімо, він розглядав незбагненні письмена на деяких мушлях крізь велику чотирикутну лупу, якою часом давав покористуватися й нам. Певна річ, споглядання цих істот, морських черепашок і мушлів, було дуже повчальне, принаймні як роздивлятися на їхні зображення під Йонатановим керівництвом. Просто в голові не вкладається, що всі ці виконані з незрівнянною впевненістю й таким сміливим, але й делікатним відчуттям форми закрутки й опуклості з рожевими входами й пишнотою чи то фаянсових, чи то перламутрових перетинок, всі ці чудесні хатки — витвір їхніх драглистих мешканців: звичайно, якщо триматися засади, що природа зробила їх сама, а не з допомогою творця, бо дивно уявляти його в постаті ремісника з багатою уявою або шанолюбного гончара; так і хочеться припустити існування Бога-посередника, Бога-майстра, деміурга.

— У вас, — казав нам Йонатан, — як ви й самі легко можете переконатися, помацавши себе за лікоть або за ребра, всередині є тверда основа, кістяк, на якому тримається ваша плоть, ваші м'язи і який ви носите в собі, чи, краще сказати, він вас носить. А тут усе навпаки. Ці створіння тверду частину, свого тіла винесли назовні не як основу, а як сховок, і саме те, що тверде в їхньому тілі міститься зовні, а не всередині, і є причиною їхньої краси.

Ми з Адріаном, слухаючи такі зауваження його батька про марнославство всього видимого, перезиралися, спантеличено всміхаючись.

Та зовнішня естетика часом була підступна: деякі конусоподібні черепашки, чарівно асиметричні істоти, забарвлені в блідо-рожевий з прожилками або в медово-жовтий з білими плямами колір, мали погану славу через своє отруйне жало, — і взагалі, якщо послухати господаря хутора Бухель, в усій цій химерній царині було щось підозріле, щось фантастично двозначне. Дивна суперечливість зовнішнього вигляду цих прегарних створінь завжди виявлялась і в тому, що їх уживали для зовсім різної мети. В середньовіччя вони були постійним знаряддям чаклунок і алхіміків, їх вважали найкращими посудинами для отрути та любовних напоїв. Але з іншого боку ними в ті самі часи оздоблювали скриньки для святих дарів та реліквій і навіть давали в них причастя. Скільки тут усього поєдналося — отрута і краса, отрута й чари, але також чари і служба Божа. Якщо ми не замислювались над цим, то принаймні під впливом пояснень Йонатана Леверкюна в нас невиразно зринала така думка.

Що ж стосується того письма, що ніколи не переставало хвилювати його, то воно було ніби виведене пензликом, вмоченим у червонясто-брунатну фарбу, на білуватому тлі новокаледонської мушлі середніх розмірів. Понад краями воно переходило в чистий штрихований орнамент, але на більшій частині опуклої поверхні своєю старанною складністю нагадувало піктографію. Наскільки я пам'ятаю, ті знаки були дуже подібні до ранньосхідного письма, десь, може, до давньоарамейського, і моєму батькові справді доводилося брати для свого приятеля з міської бібліотеки Кайзерсашерна, досить-таки багатої, книжки з археології, щоб можна було дослідити написи й порівняти їх із знаками на черепашках. Певна річ, ці дослідження не давали ніяких наслідків, а як і давали, то такі плутані й безглузді, що з них не було пуття. Йонатан сумно признавався в цьому, показуючи нам таємничі зображення.

— Тепер уже доведено, що дошукатися змісту цих знаків неможливо, — казав він. — На жаль, діти мої, це правда. Вони не даються нашому розумінню, і, хоч як шкода, так буде й надалі. Та коли я кажу «не даються», то це тільки протилежність до слова «відкриваються», і ніхто мене не переконає, що природа написала цей шифр, ключа до якого ми не можемо знайти, тільки для того, щоб оздобити оболонку одного зі своїх створінь. Оздоба і зміст завжди йшли поряд, стародавні рукописи також були і оздобою, і передавали певний зміст. Нехай мені не кажуть, що ці знаки не мають ніякого змісту! Він тільки неприступний нам, але заглиблюватися в цю суперечність між змістом