Читати книгу - "Карнавал у Марокко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кишеня була порожня.
Руки в Оти затремтіли. Він почав гарячково обертати піджак на всі боки, обмацувати кишені… Тільки сірники й трохи розсипаного тютюну.
На лобі в нього виступив піт, очі непевно забігали по палубі… й раптом наштовхнулися на коричневі, погано почищені черевики пана Дантона. Ота швидко підвів очі — до обличчя хазяїна черевиків.
Пан Дантон спокійно стояв, засунувши руку в кишеню. На устах грала усмішка. Потім він засміявся, показавши повен рот зубів.
— Ви щось шукаєте, друже? — Пап Дантон витяг руку з кишені, й Ота побачив, що в кінчиках пальців він тримає потертого гаманця.
Ота миттю стрибнув до нього.
— От бачите, бачите! — прошипів пан Дантон, усміхаючись, але в голосі його бринів докір. — Коли б я вчасно не взяв його на збереження, то це зробив би хтось інший. І зробив би краще або гірше. Залежно від того, як на це дивитись. А все тому, що ви носите гроші при собі.
Ота кивнув головою. Пан Дантон казав святу правду: він, Ота, — несосвітенний дурень. Він крутив у руці гаманця й аж тремтів, так хотів зазирнути всередину, але соромився. Це схоже було б на чорну недовіру до пана Дантона, людини чесної, яких треба пошукати.
— Прошу вас, перевірте свої гроші, — мовив пан Дантон, про все здогадавшись. — Не треба нікому довіряти.
Ота відкрив гаманець, побачив ріжки своїх чотирьох банкнотів по тисячі франків і зрадів. Авторемонтна майстерня наче наблизилася до нього на цілих сто кілометрів, її можна було торкнутися рукою, мовби вона вже працювала, гула автогеном. Пан Дантон — порядний, завбачливий чоловік. Пан Дантон — людина слова.
Ота подивився йому в вічі й подумав: треба б щось сказати, щось таке, чого він не чує кожного дня, щось надзвичайно приємне.
— Знаєте що? — засміявся він. — Чотири тисячі я покладу у валізу, а шістдесят ми з вами проп'ємо.
— Та ну? — зрадів пан Дантон. — Ви, друже, молодець. Шістдесят франків! Тут пахне шампанським!
Коли трохи перегодя Ота лежав на своїх нарах, замкнена валіза з грішми стояла в ніші ліворуч, а тасьма з ключиком від неї висіла в нього на шиї, він думав про те, як то воно буває в житті. Майже цілу добу ніяких подій, усе спокійно… а тоді враз подія за подією. І які події, майже неймовірні! «Наприклад, я, Ота Скала з Бржежанок, спокійнісінько нокаутував посеред широкого океану італійського професіонала, чемпіона Тосканії, якого прозвали Гадюкою. А завтра о цій порі я буду вже в Африці, можливо, на шляху до курячої ферми. А позавтра, напевне, оглядатиму вже околиці й провадитиму переговори з Мюгеттою, цією клятою жінкою. А втім, може, Мюгетта не така вже й погана, коли вона сестра пана Дантона. Може, навпаки, це чудова, проста жінка, яка скаже: «Ласкаво просимо до нас, я зараз приготую каву!» — і витре об фартух руки…»
Ота засміявся. Певно, він трохи перебільшив. Але хто, зрештою, може сказати, що його жде в тій дивній, загадковій країні, в тому Марокко?..
6
Пополудні Ота і пан Дантон почали пропивати шістдесят франків. У їдальні шампанського не знайшлося, було тільки столове вино, по вісім з половиною франків за літр, але то їх не дуже засмутило — гроші залишаться на завтра, і можливо, одразу після прибуття до Касабланки вони запросять на чарку зятя пана Дантона, який чекатиме там на них з машиною марки «пежо». В усякому разі, пан Дантон щодо цього анітрохи не сумнівався — ні в зятевому «пежо», ні в тому, що зять охоче з ними вип'є, бо він полюбляє анісетту — це такий чудовий напій! — словом, п'є анісетту, хоч сестра Мюгетта страшенно сердиться й після кожної поїздки чоловіка вимагає: «Ану дихни!» Вони посміялись, і Ота запропонував трохи заощадити для Мюгетти, щоб настроїти її на добрий лад, привезти їй який-небудь подарунок, наприклад… наприклад… Він не міг одразу сказати, що саме, але це було не так важливо. Щось таке, що її потішить.
Пан Дантон погодився, однак потім згадав про сьогоднішній двобій і почав вихваляти переможця до небес, хоч Ота й признався, як було насправді: він мало не впав, і від нокауту його врятував пароплав. Од Гадюки він був далеко і, мабуть, не завдав би йому цього фатального удару, але пароплав змилосердився й кинув Гадюку йому назустріч, мов на виделку, саме туди, де кулак, точніше удар, має найбільшу силу. Все сталося не раніше й не пізніше, а саме тоді — Гадюка налетів, як бомба, і наразився на нього. Бум!
— Бум! — реготав пан Дантон, проте все-таки вважав, що то було неабияке мистецтво (а головне, мудра голова, сильні руки плюс величезна відвага) і що в Марокко це йому знадобиться, бо там людині вистачає клопоту.
Так зайшла мова про африканців, і Ота згадав арабів, які сидять на носі пароплава, наче сніговики. Алжірці з Епінака принаймні мали сорочки і штани.
— А втім, — міркував Ота вголос, — можливо, що ці теж їх мають, але поклали в клунки і наділи своє вбрання, бо вертаються додому. Може, вони просто не хочуть бути схожими на європейців.
— Еге ж, еге ж, може, й так, — притакнув пан Дантон і додав, що це страшенно впертий народ, до того ж іще пихатий, хоча ніхто не знає чому.
— Можливо також, що вони бережуть свої штани, — знову озвався Ота, — і надінуть їх тільки вдома, на найбільше свято, коли захочуть причепуритися й похвалитися ними.
Пан Дантон кивнув, мовляв, він нітрохи не здивувався б, бо все, що зароблять, вони тринькають на дурниці, аби тільки вирізнитися з-поміж інших.
— А втім, мабуть, у них таки немає штанів! Мабуть, для них це надто дорога річ! — мовив Ота.
Пан Дантон посміхнувся й сказав, що штани дорогі для всіх, а ця голота просто страшенно ледача.
— Через те вони нічого не заробляють, можете мені повірити, друже.
— Не знаю, — сказав Ота, — однак в Епінаку вони працювали добряче. Був серед них, приміром, такий собі Алі…
І він почав розповідати, як потішався з арабів, як завжди плутав їх, як позичав Селімові годинника і як потім араби погрожували ножами і нарешті поцупили в нього годинника, щоб Селім мав чим бавитися, коли залишався в бараку сам.
Пан Дантон реготав, аж за живіт брався.
— Бачите, друже, бачите! Ви довірились і жорстоко за це поплатилися. Ви надзвичайно порядна людина, я це одразу визначив, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карнавал у Марокко», після закриття браузера.