Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

моє серце, якщо можна так висловитися, зраділо й ожило. Тільки з ними ви не повинні дружити, я вас від цього всіляко застерігаю. Вони — це вони, а ви — це ви. Ви пан! Не те, щоб я їх ненавидів, вони цього не варті, але це брудна, невдячна й невихована громада, яка може тільки завдати шкоди вашому тілу й душі. І вашій кишені, вашому престижеві, вашій честі теж. І взагалі всьому, що ви маєте на собі, в собі і довкола себе. А може, й перед собою. Я навіть не знаю, як це вам просто й дохідливо пояснити, скажу лише, що там, де у вас підлога — у них стеля, бо вони живуть у норах, мов скорпіони, і тільки-но ви почнете до них нахилятися, зразу ж упадете й опинитесь у багні. В смердючому й вошивому багні — одне слово, в мерзоті. І ніхто вас із цього не захоче витягти, вами всі гидуватимуть, бо ви втратите кастовість. Якщо хочете приклад — скажіть — і я до ваших послуг…

На жаль, до цього не дійшло, бо пан Дантон перевтомив свої голосові зв'язки, і голос у нього зник. «Хуррр!» — і полетів, наче сполохана пташка.

Ота реготав, а пан Дантон відкашлювався, мацаючи себе за горло. Ніби настроював його… Аж поки все-таки намацав якусь струну, хоч і страшенпо хрипілу.

— Чорт! — прошипів він. — Я, мабуть, уже ніколи не вилікуюсь. Хворі голосові зв'язки, друже, це жах. Я цього нікому не бажаю, навіть ворогові. Взагалі нікому!

— Спробуйте полоскати їх солоною водою, — порадив Ота.

Пан Дантон наївно запитав, де тут узяти ту воду, й Оті тільки за хвилину пощастило притлумити сміх, щоб спромогтися показати довкола себе рукою:

— Тут! І отут! І отут! Скрізь, скрізь!

Хоч довкола були тільки сірі бляшані стіни, пан Дантон відразу зрозумів, що тут є океан із солоною водою для мільйонів і мільйонів хворих голосових зв'язок. І навіть якби всі люди на світі полоскали горло з ранку до вечора, однаково цих ліків вистачило б. А рівень моря якби і знизився, то щонайбільше на метр. Так вони перейшли до нових дебатів про те, скільки це вже жило на землі людей, скільки з них полоскало горло солоною водою й куди вони всі поділись… Але це все було повите такою таємницею, що пан Дантон волів краще підвестися й піти пошукати морської води для. свого хворого горла.

Вони не допили навіть другої пляшки, як Ота лишився сам. Йому було страшенно неприємно сидіти самому, всіма покинутому, й не знати тут нікого, крім Гадюки та Перрейри, з якими, звісно, пити не. годилося. Пароплав гув, дзижчав, як роздратована бджола, і все знайоме стало враз дуже далеке, навіть Франція й Епіиак. Точнісінько як ті дві тополі в Бржежанках, що на них він видирався в дитинстві. Різниці у відстанях вже не існувало, хоча у Франції йому завжди здавалося, що ті тополі залишилися аж край світу. А тепер вони були поряд — тополі й Франція.

Ота ковтнув із склянки вина й оглядівся. Пасажири в беретах грали біля двох столиків у кості. Він уже багато разів спостерігав цю гру, але так і не міг її зрозуміти. Немолода вже парочка сиділа в кутку й дивилася просто себе, мов загіпнотизована.

В цю хвилину до їдальні зайшов Каміль Верхарт. На ньому були полотняні штани й зелена сорочка, і він мав зовсім інший вигляд, ніж у трусах та майці з їжаком. Але все-таки це був він, Каміль, чемпіон Фландрії. Розбите Обличчя. Він роззирався, шукаючи, де сісти, й раптом помітив Оту. Чи скоріше Оту й пляшку, а може, тільки пляшку, бо важко було вгадати, куди він саме дивиться. Тільки коли підійшов ближче, видно було, що очі його під важкими порубцьованими повіками дивляться не на Отине обличчя і не на пляшку, а кудись повз них.

— Можна? — запитав він, сів і не сказав більше ні слова.

— То як, — озвався Ота, — шеф і досі лютує?

Каміль знизав плечима:

— Скоро перестане. А ти що, святкуєш?

— Трохи. Вип'єш зі мною?

— А чого ж, можна.

Каміль налив собі вина у склянку пана Дантона. Вони цокнулися й випили. Каміль мовчав.

— Послухай, — озвався Ота. — Ти справді чемпіон Фландрії?

— Де там!

— Скільки вас? — запитав Ота. — Тільки троє?.

— Ні, четверо.

— Я теж так думав. А що він за один, той четвертий?

— Латиш, — відповів Каміль. — Йому недобре.

— Морська хвороба?

— І це теж. А головне — він боїться.

— Чого?

— О боже, чого може боятися професіонал, коли його багато били по голові?

Ота постукав себе по чолу:

— Він що, трохи теє?..

— Так.

— То навіщо Перрейра взяв його з собою?

Каміль не відповів. Закурив сигарету.

— Боксер, — озвався він за хвилину, — професіональний боксер — це все одно, що сигарета. Точніше, спершу це сигарета, а потім уже тільки недокурок, якого хтось кинув на тротуар. Ну, а Монді Перрейра ці недокурки збирає. Іноді ними ще можна кілька разів затягтися, але буває, що помиляється й Монді.

— А ти… ти теж недокурок?

— А хіба ні? — сказав Каміль і поволі підвів своє обличчя.

Це було жахливе видовище. Скісне світло лампочки підкреслило тінню кожен рубець, і те, що на сонці здавалося бойовищем, змінилося на плетиво ліній, на згарище, на страшну й потворну маску.

— Так, — сказав Ота, — ти, видно, й справді звідав чимало, але в Страсбурзі я бачив одного автогонщика, коли той вийшов із лікарні, — ти проти нього мадонна, можеш мені повірити.

Каміль закліпав очима. Здавалося, що ці слова його трохи втішили. Він знову ковтнув вина. Ота долив йому:

— Вип'ємо ще по одній?

— Ні. Я після вина погано сплю.

— То, може, замовимо щось інше? За гроші Монді.

— Коньяк, — сказав Каміль. Він уже трохи пожвавішав. — Тільки коньяк. Ти давно займаєшся боксом?

— Кілька років. Я аматор. Не маю ніякого розряду. Тепер, мабуть, надовго покину це.

— Ти бився цілком пристойно.

— Гм. А ти? Давно боксуєш? — запитав Ота.

Каміль засміявся:

— Я? З пелюшок! Власне, ще раніше! Я боксував і грав у футбол ще в материнській утробі.

Обидва голосно зареготали.

— А хто… — поцікавився раптом Ота, — хто ця білявка? Перрейрина дружина?

— Джоанна? — Каміль кивнув головою. — Так. Тебе це, мабуть, дивує?

Вони цокнулись, і Каміль хвилину потримав коньяк у роті, перш ніж проковтнув.

— Вона англійка. Дочка священика.

— Дочка священика?

— Ну, може, пастора, — сказав Каміль. — Я не знаю, як їх в Англії точно називають. Проте вони одружуються і мають дітей. Ходімо?

З