Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

На носі пароплава стояв кремезний чоловік. Заклавши руки за спину, він дивився на арабів, які сиділи навпочіпках, дивився так пильно, мовби спостерігав рибок в акваріумі.

— Це наш латиш, — сказав Каміль Верхарт. — Агов, Густе!

Густ здригнувся, обернувся й вирячив на них свої бляклі очі з темними, як чорні мухи, зіницями.

— Поглянь, Густе, — Каміль показав на Оту, — це той боксер, який сьогодні нокаутував Гадюку.

Густ радісно всміхнувся, звів брови і широко розплющив очі.

— Це добре, — сказав він швидко. — Гадюка — негідник. Гадюка не вартий того, щоб жити на світі!..

— Тобі вже краще? — перебив його Каміль.

— Гадюка не вартий того, щоб жити на світі! — уперто повторив Густ. — Ні, мені не краще! Не краще! І я не вийду на ринг, робіть зі мною, що хочете! Мені треба ще добре відпочити! Щонайменше три дні! — І вирячився на Каміля… Той похитав головою:

— Мені байдуже. Здавалося, Густа це заспокоїло.

— Але потім вибухне справжня бомба.

Він підвів палець і так пильно подивився на Оту, що здавалося, його зіниці — оті чорні мухи — вилазять з очей, щоб полетіти геть. І Ота раптом повірив, що це справді буде бомба, коли латиш вийде на ринг, страшна бомба, яка потрясе ринги всього світу. Він уже нітрохи не дивувався Перрейрі, що той ангажував Густа.

— Отака бомба! — замахнувся Густ кулаком.

— Гляди не вбий мене, — почувся за плечима голос.

Це був Марсель Петіжан, чемпіон Ельзасу. Він вифрантився в темно-синій пуловер, на шию пов'язав хустку канаркового кольору, чорне волосся змастив брильянтином.

— Тільки гляди не забудь про свої слова, Густе. Де вибухне ця бомба? І коли?

Густ не відповів. Не попрощавшись, він пішов собі. Ішов так бадьоро, немов бачив попереду нескінченно довге шосе, Але, ступнувши десять кроків і дійшовши до краю палуби, мусив зупинитися, повернутися й рушити назад.

— Він пришелепкуватпй, — засміявся Марсель Петіжан.

Хвилину панувала тиша.

— Його надто часто били по голові, — сказав нарешті Каміль.

— Не треба було даватися!

— Як на мене, то це вже зовсім не спорт, — озвався Ота.

— О боже, — зітхнув Каміль і глянув на нього так, наче той сказав надзвичайно мудру сентенцію, але таку очевидну, що вона прозвучала як нісенітниця. Наприклад, що цей океан не з лимонаду.

— Ні, це спорт, тільки треба вміти битися, — засміявся Марсель, плюнув в океан, і всім стало ясно як день, що коли хтось і вміє битися, то це він, Марсель, чемпіон Ельзасу.

— Густ був колись, видно, непоганий хлопець, — сказав Каміль. — Але він піймався на гачок.

— От саме цього він і не повинен був робити, тут теж треба знати, що і як, — заявив Марсель. — Перрейра свиня, це всім відомо. Проте, знаючи це, я відповідно й поводжуся. Щоранку замість молитви проказую: «Монді свиня…»

— Не репетуй! — цитькнув на нього Каміль.

— А чому? Якщо він свиня, то свиня, і нехай це почує! А може, я його зовсім не боюся? Коли треба буде, то скажу йому це в очі. «Монді Перрейра, — скажу я йому, — ти паршива свиня!» І хай спробує мене вигнати! Хто в нього залишиться? Нас тільки четверо, власне, троє…

— На твоєму місці я б на це не розраховував, — сказав Каміль. — Фавлер, певне, має когось у резерві.

— А що це за один? — запитав Ота.

— Фавлер, — Каміль потягнувся й позіхнув, — Фавлер — це той чоловік з африканського берега, який домовився з Перрейрою про нашу поїздку. Він уже жде нас не діждеться.

— Це теж якась свиня! Я певен! — вигукнув Марсель Петіжан. — Але якщо він гадає, що я стелитимусь перед ним…

— Цитьте, хай йому чорт, — невдоволено буркнув Каміль. — Мене більше цікавить, хто під час нашого Турне пошиється в дурні.

— Я напевне ні!

— Перрейра теж ні, а Фавлер тим більше, — прогув Каміль. — Отже, хто?

— Може, ти, — засміявся Марсель.

— Це ми ще побачимо, — відказав Каміль. — Я іноді хоч і падаю, однак устаю дуже швидко.

Він замовк. Марсель тихо насвистував. ~ — Ну, то adieu, — Каміль подав Оті руку. — Наступного разу частую я.

— Ти ба, ці джентльмени пили, — заздро сказав Марсель. — Нема того, щоб запросити товариша… — І пішов за Камілем.

Ота Скала дивився їм услід і думав про те, що добре мати мудру голову й сильні руки, як про це недавно казав пан Дантон. Мудру голову, сильні руки й пристойне ремесло. Не таке, як у цих двох.

Повз нього пройшов латиш Густ, так квапливо, немовби вирішив дійти до Марокко пішки. Обернувшись йому вслід, Ота побачив далеко в морі червоні відблиски заграви. Вони тяглися вузькою смугою від пароплава аж до обрію, куди котилося сонце. Їх перетинали, розбивали хвилі, й здавалося, ніби то криваві сліди, що їх залишив якийсь поранений. Може, Каміль, може, Густ, а може, обидва. Це було гарне видовище, проте воно породжувало похмурі думки, і Ота обернувся до моря спиною. Він хотів дивитися на світ веселими очима.

Прямо над пароплавом у небі висів блідий місяць і всміхався до Джоанни Перрейри. Вона стояла сама на палубі першого класу, дивилася вдалину в бінокль, схожа не на дочку пастора, а на дочку місяця; в сутінках вона була така ж бліда й ледь окреслена, як і місяць.

— Агов, Джоанно, — сказав Ота.

Вона, звісно, його не почула. Він сказав це дуже тихо, уявивши собі, як це було б прекрасно, коли б вони були знайомі і, може, кликали б одне одного на ім'я. Джоанно! Ото! Любий!

І Ота несподівано рушив до неї. Нічого не міг із собою вдіяти — вона йому подобалася. Зрештою це було цілком природно. Коли вони не знайомі, то можуть познайомитись; а коли познайомляться, то, можливо, кликатимуть одне одного на ім'я; а потім дійдеться й до слів «любий» та «ma chere».

Ота вибіг по східцях до бар'єра першого класу, але переступити його не наважився. З нього вистачило й того, де він був. Звідси до Джоанни він міг доторкнутися рукою. До всієї Джоанни. Це вже не була бліда тінь. Джоанна була в білій сукні з рожевими квіточками, й коли раптом опустила бінокль і глянула на нього, на Оту, він помітив