Читати книгу - "Острів Скарбів"

І сам я теж вирушаю в море! В море на шхуні з боцманом, що грає на ріжку, з моряками, що носять косички і співають своїх пісень! Вирушаю в море, до таємничого острова, шукати закопані в землю скарби!

Коли я все ще був заглиблений у ці чудові мрії, ми раптом опинилися перед великим готелем і зустріли сквайра Трілоні. Він був одягнений, як морський офіцер, в добротну синю форму. Всміхаючись, ішов він нам назустріч, щосили наслідуючи моряцьку ходу.

— Ось і ви! — вигукнув він. — А доктор ще вчора приїхав з Лондона. Браво! Тепер вся корабельна команда в зборі.

— О сер! — скрикнув я. — Коли ми відпливаємо?

— Відпливаємо? — перепитав він. — Завтра!

Розділ VIII

ПІД ВИВІСКОЮ «ПІДЗОРНА ТРУБА»

Коли я поснідав, сквайр дав мені записку, адресовану Джонові Сільверу в «Підзорну Трубу», і сказав мені, що я легко знайду це місце, якщо йтиму вздовж доків і шукатиму маленьку таверну з великою мідною підзорною трубою над вивіскою.

Я вирушив негайно, радіючи нагоді побачити ще раз кораблі й матросів. Я пробирався через велику юрбу людей, які штовхалися між фургонів і тюків з крамом, бо в доках у цей час був саме розпал роботи. Нарешті я розшукав потрібну мені таверну.

Вона була маленька, але досить затишна: вивіска недавно пофарбована, на вікнах акуратні червоні занавіски, підлога старанно посипана піском. Таверна виходила на дві вулиці. Обоє дверей були розчинені навстіж, і тому у просторій кімнаті з низькою стелею було досить світла, незважаючи на хмари тютюнового диму.

За столиками сиділи здебільшого моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер біля дверей, не наважуючись увійти.

Поки я стояв, з бокової кімнати вийшов чоловік, і з першого ж погляду я зрозумів, що то Довгий Джон. Ліва нога була в нього відтята по саме стегно. Під лівою пахвою він тримав милицю і орудував нею з дивовижною спритністю, підстрибуючи мов птах на кожному кроці. Був він дуже високий і міцний, з широким, наче окіст, плоским і блідим, але розумним і веселим обличчям. Йому, здавалося, було дуже весело. Насвистуючи, скакав він поміж столиками, жартував і злегка ляскав по плечу найулюбленіших своїх гостей.

Правду вам сказати, після перших же слів про Довгого Джона в листі Сквайра Трілоні я потайки боявся, що це той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Але одного погляду на цього чоловіка було досить, щоб розвіялися всі мої підозри. Я бачив капітана, бачив Чорного Пса, бачив сліпого П'ю і гадав, що вже знаю, який вигляд має пірат. Ні, морський розбійник не такий, як цей охайний і привітний господар.

Нарешті я зібрався з духом, переступив через поріг і пішов до Сільвера, що стояв, спираючись на милицю, і розмовляв з якимсь одвідувачем.

— Містере Сільвер, сер? — спитав я, подаючи йому записку.

— Так, хлопчику мій, — відгукнувся він. — Мене звуть Сільвером. А ти хто такий?

Побачивши лист од сквайра, він страшенно заметушився.

— Ого-го! — на весь голос проказав він, подаючи мені руку. — Розумію, розумію! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.

І він затиснув мою руку в своїй широкій, міцній долоні.

Раптом якийсь відвідувач у віддаленому кутку швидко підвівся з місця і кинувся до дверей. Двері були біля нього, й він миттю опинився на вулиці. Але я звернув увагу на його поквапливість і з першого ж погляду пізнав його. Це був той самий чоловік з лискучим обличчям, без двох пальців на руці, що перший приходив до капітана в корчму «Адмірал Бенбоу».

— Гей, — закричав я, — затримайте його! Це Чорний Пес!

— Плював я, хто він такий, — відгукнувся Сільвер. — Але він не заплатив мені за випивку. Гаррі, біжи і схопи його!

Один з тих, що сиділи біля дверей, негайно схопився з місця і побіг наздоганяти втікача.

— Коли б він був навіть адмірал Гок[18], я й тоді змусив би його платити! — кричав Сільвер.

Потім, раптом відпустивши мою руку, спитав:

— То як його звуть? Ти сказав, Чорний… як далі?

— Пес, сер! — відповів я. — Хіба містер Трілоні не розказував вам про піратів? Це один з тих, що на нас напали.

— Що?! — заревів Сільвер. — У моєму домі! Бен, біжи на допомогу Гаррі. То це один з тих негідників?.. Це ти пив з ним, Морган? А йди-но сюди.

Чоловік, якого він назвав Морганом, — старий, сивий моряк, з обличчям, неначе виточеним з червоного дерева, — покірливо вийшов наперед, жуючи тютюн.

— Ну, Морган, — суворо спитав Довгий Джон, — ти бачив коли-небудь цього Чорного… як там його… Чорного Пса?

— Ніколи, сер, — відповів Морган, уклонившись.

— І навіть не чув його імені?

— Не чув.

— Слово честі, Том Морган, це твоє щастя! — вигукнув корчмар. — Якщо ти плутатимешся. з такою наволоччю, ноги твоєї більше не буде в моєму домі. Запам'ятай це. А про що ж він з тобою говорив?

— Не пригадую точно, сер, — відповів Морган.

— А що в тебе на плечах — голова чи пивний казан? — закричав Довгий Джон. — Чули? Він не пригадує точно! Може, ти не пригадуєш точно, з ким навіть розмовляв, га? Ну, говори, про що ви там базікали — про подорожі, про капітанів, про кораблі? Викладай! Про що ви базікали?

— Ми гомоніли про кілювання[20], — відповів Морган.

— Про кілювання, кажеш? Дуже підходяща штука, особливо для тебе. Ну гаразд, відчалюй на своє місце, Том…

Коли Морган знову сів за свій столик, Сільвер таємничо нахилився до мого вуха і дуже підлесливо прошепотів:

— Чесний чолов'яга цей Том Морган, тільки страшенно дурний. А тепер, — сказав він уже голосно, — пригадаймо… Чорний Пес… Ні, не знаю такого імені. І все-таки я десь бачив цього негідника. Ага!.. Він, здається, частенько заходив сюди з сліпим жебраком.

— Так, так, це був він! — вигукнув я. — Я знав і того сліпого. Його звали П'ю.

— Правильно! — вигукнув Сільвер, на цей раз дуже схвильований. — П'ю! Саме так його і звали. На вигляд він був справжній негідник! Якщо ми тепер спіймаємо цього Чорного Пса, ото буде радість для капітана Трілоні!