Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Відповіді добродій Винниченко чекав «більше тижня, й не діждавшись її, вернувся до Відня». Згодом «відповідь» прийшла – у формі листа лідера більшовицької радянської України Х. Раковського угорським комуністам, в якому згадувався «відомий український поет, тобто Винниченко», який «належить до лівого крила директоріянської банди», є «типовим представником дрібнобуржуазної ідеології, і тому немає ніякої рації не те, що переговорювати з ним про якісь союзи чи вислуховувати якісь його пропозиції й умови, а просто взагалі про це балакати». Відповідь Винниченка була такою: «От скотина! Я так і знав… Це ж Раковський, представник дрібнобуржуазної ідеології. Ну й сволочі…».[75]

М. Шаповал

За походженням – селянин. Відомості про освіту відсутні. 35 років.

Пристрасний український націонал-соціаліст, М. Шаповал як політик пройшов свій звивистий шлях. Прихильник автономного статусу України у складі федеративної російської республіки, він вже восени 1917 р. почав «виступати за унезалежнення українських законодавчих органів, а після більшовицького перевороту – за цілковите розірвання відносин з Радою Народних Комісарів і усамостійнення України». Один із співавторів IV Універсалу, Микита Шаповал «залишався противником будь-якого співробітництва з більшовиками» і саме тому «підтримав ініціативи В. Винниченка щодо таємного отримання більшовицької допомоги для проведення повстання. Конфлікт із Винниченком, зрештою, і став дійсною причиною відмови М. Шаповала ввійти до складу створеного ним дітища – Директорії». Цей «високосвідомий український громадсько-політичний діяч», який «протягом усього свого життя… органічно вливався в усі стадії процесу становлення української держави, а також був одним з творців державотворчих засад, ідеологічного підґрунтя української революції та її подальшого історико-соціологічного аналізу», «один із найактивніших діячів української революції, політична далекоглядність якого, на жаль, не завжди вчасно бралася до уваги провідниками новоствореної держави», назавжди увійшов в історію як чільний автор законів про землю і ліси в УНР. Спроби втілення цих законів у життя дощенту зруйнували і УНР, і сучасне йому «українське суспільство», і самі поняття про «право» та «закон» під час «національно-визвольних змагань», спровокувавши чи не найкривавішу громадянську війну на території сучасної України.[76]

С. Петлюра

За походженням – із священицької родини. Освіта – церковно-парафіяльна школа. Виключений з Полтавської духовної семінарії, навчався на курсах українознавства. 38 років.

Як це не дивно, але нам не пощастило виявити жодної об’єктивної наукової розвідки про погляди на державне будівництво людини, яка є чи не уособленням так званої «Української революції», особливо в 1919—1920 рр. У грубезному труді В. Солдатенка розділ про народження та перші роки життя С. Петлюри має красномовну назву «Без особливих прикмет»[77]. У 1895 р. вступив до семінарії. «Навчався нерівно», уже в першому класі був залишений на другий рік. 1901 р. із семінарії був виключений. Не маючи освіти та професійних звичок, опинився на соціальному дні, перебивався випадковими заробітками. 1904 р., не маючи ніяких повноважень, узяв участь у роботі I з’їзду Революційної Української партії, «майже автоматично перетворюючись з периферійного працівника на діяча “центру”», «підпав під вплив В. Винниченка та В. Антоновича». При цьому майбутній вождь Директорії «ніколи не відзначався активною партійною діяльністю». Це і не дивно, адже політичні погляди у Симона Васильовича були відсутні настільки, що він одночасно редагував і ліберальну «Раду», яку видавав своїм коштом Є. Чикаленко, і «“екстремістське” соціал-демократичне “Слово”». У 1908 р. він, після відомого конфлікту з українськими есдеками, переїхав до Петрограда, де працював бухгалтером і де, вірогідно за рекомендацією М. Грушевського, вступив до братства «вільних мулярів». Переїхавши до Москви 1910 р., став редактором «Украинской жизни», «зосередившись на національно-культурних проблемах». Перша світова війна внесла свої корективи: Петлюру було мобілізовано до лав діючої армії. Якщо точно – санітаром на Західний фронт, але невдовзі брати «підшукали престижну та прибуткову посаду» – Симон Васильович став земським діячем[78]. Із цим інтелектуальним та політичним багажем і поринув у 1917 р.

С. Петлюра.

М. Порш

Дані про походження та освіту відсутні. 36 років.

«Один з найактивніших діячів української революції», завдяки якому Революційна Українська партія (РУП) – предтеча УСДРП – нараховувала на початку XX століття аж три гуртки (!), «які налічували 18 робітників, під впливом яких перебувало 40 осіб», «перейняла назву УСДРП і перейшла на соціал-демократичні позиції». Саме Миколі Поршу деякі сучасні його біографи приписують «визначний здобуток», а саме – створення «концепції автономної України у складі Російської федерації».

Оскільки крім проблеми автономного статусу України «його хвилювали» військові питання, тому «невипадково» у грудні 1917 р. його призначили Генеральним секретарем військових справ. На новій посаді М. Порш заходився розганяти професіоналів, його кадрова політика «викликала незадоволення вищого офіцерського складу». Діяльність військового міністра характеризувалася насамперед абсолютною відсутністю яких-небудь понять про військову справу, якщо дослівно – «відсутністю дієвої концепції державного будівництва української армії, а також військової тактики у боротьбі з більшовиками; намаганням організувати оборону України від більшовиків на засадах найманого війська, відкидаючи принцип регулярної армії; законодавчою діяльністю у військовій галузі; кадровими перестановками; продовженням політики українізації, особливо у грудні 1917 р.». Оскільки Поршу «бракувало досвіду і часу», його як справжнього українського патріота призначили головою комісії з товарообміну з Німеччиною, згодом – послом у Берліні. На цій посаді, ясна річ, його знову спіткало «розчарування», цього разу у «західному векторі зовнішньої політики УНР», і тому він вирішив, що прийшов час «покладатися на власні сили у боротьбі за незалежність УНР». Саме «таким чином Микола Порш активно включився у процес державотворення».[79]

Д. Донцов

Дані про походження відсутні. Випускник юридичного факультету Петербурзького університету. Доктор юриспруденції. 34 роки.

Ще одним визначним теоретиком української державності сучасна література, особливо націонал-фундаменталістська, вважає Дмитра Донцова. Цитуємо: «концепція української національної ідеї Д. Донцова була вагомим внеском в національне відродження України». Однак всі наші спроби розшифрувати, у чому саме полягала ця «ідея», завершилися безрезультатно. Можливо, вона полягала в тому, що «кожен індивід у суспільстві повинен виконувати ту функцію, до якої він найбільше надається». Можливо, в тому, що «нація – це незмінна ієрархія завдань та цілей». Можливо, в тому, що суспільство, у тому числі, вірогідно, й українське, – це «ієрархія каст, на чолі якої стоїть еліта – рушій суспільного прогресу». У кожному разі, «концепція національної ідеї Д. Донцова – це не певна теоретична побудова, а спроба небайдужого і свідомого громадянина вказати практичні шляхи виходу України з-під радянської залежності, які можна було б використати з урахуванням тогочасної політичної ситуації в країні».[80]

На цьому інтелектуальний