Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

І плакали чеські шпільмани:

«Багато зазнали вони переслідувань і вигнань, але вбити кохання ніхто не міг».

«І померли вони разом од нестерпної муки — тіло з тілом, уста з устами», — заспівали й русинські скоморохи.

Широким світом ходив Трістан і приблукав на Галицьку землю.

Зима зустрілася з весною задовго до Стрітення. Вранці несподівано подув з Гологорів на Вороняки теплий вітер, наче прорвався враз з їх гарячої утроби. Півдня шугали білі стріли з Підлиського хребта на Гавареччину, яка багато днів проспала, засипана снігом, у глибокій вижолобині; до вечора сніг зм'як, мов глина у пальцях гончара, а вночі задзвеніли струмки. Вони наздоганяли один одного, збігаючи з горбів, зливалися і квапилися з обох схилів гір — котрі до Стрипи й Серету, котрі до Стиру й Бугу — розмивали кригу на ріках, й другого дня рушили до морів весняні води.

Ще позіхали гончарі в простуджених хатах, ціпеніла замерзла глина в купинах на подвір'ях, з горбатих холодних печей ще не встигла стекти торішня сажа, а вже протоптували до обійсть перші стежки десятники Давидовича, який розкидав свої маєтки по Олеській землі, мов струпи по тілі; гримали у двері, вимагаючи чиншу.

Суддя готувався до весілля.

Гончар Микита — він восени взяв собі із Шпиколосів, що біля Золочева, молоду вдовицю, родовиту гончарку, в якої пальці звивалися, наче в'юни, коли крутила на крузі масну глину, — Микита чекав весни, немов спасіння, і зрадів їй, такій ранній, бо, як то кажуть, з'їв русин головку маку і два тижні постить… Негучне весілля справив, але й не поминув жодного гончара з Гавареччини, то якраз вистачило йому всього літнього заробітку на брагу, а за жінчине прокапарили зиму.

Потекли перші потоки, а він уже визирав доброго сонця, щоб земля висохла і можна було б йому з жінкою витрутити через прикрий Підлиський хребет візок з горшками на ринок до Олеська, бо на шкапину ще не розжився.

Обоє з Марією знімали з настилу під стелею начорно випалені дзбани, горшки, миски, обтирали з них пил і в думці підраховували, скільки кіп вторгують на першому ярмарку. На подвір'ї почулися важкі кроки, повз маленьке віконце, затягнене вичиненим телячим кендюхом, майнула тінь, двері з грюкотом відчинилися, на порозі став тивун судді Давидовича — Мартин Скрибка. Микита добре знав його. Колись він дячкував у Підлиссі, а як попа прогнали за те, що п'яним виходив на амвон, Мартин, поблукавши трохи з довгою рукою, продав себе в неволю Давидовичу. Той шмагав його щодня нагайкою, бо не ладилася робота в лінивого, а потім суддя, побачивши, що пуття з нього не буде, поставив його наглядачем над чорною челяддю. На цій службі Давидович навчив Мартина справно орудувати шкіряною, в ґудзах, нагайкою — коли не бив Мартин, били його, а потім поставив тивуном на Гавареччині.

Микита стояв посеред хати, наче кола проковтнув: чого це Скрибка завітав такої ранньої річної пори, адже у кметів і ремісників усе повимітано в домах — і хліб, і гроші, та й на панщину ще не час гнати — сніг лежить на полях, а чинш платиться після жнив…

Марія, прочуваючи лихо, схилилася у пояс, ждала. Тивун гарикнув:

— Річний чинш плати, Микито!

— Змилуйтеся, Мартине, — аж тепер зігнувся гончар, чорні кучері впали на чоло. — Цілу зиму на ярмарки не ходив, у хаті й півгроша немає.

— Гривню, Микито! — крикнув тивун.

— Гривню?! Стільки ми ніколи не платили… Таж за гривню треба два місяці, не розгинаючись, у полі робити, кабана вигодувати… Що за біда лучилася у пана судді, що він…

— Не біда, а весілля! Пан староста Івашко дочку за суддівського сина віддає.

— Ов–ва! — сплеснув руками Микита, і зла посмішка пробігла по його смаглявому лиці. — То мусить відкласти свайбу до осінніх м'ясниць, коли так бідно в нього діється. Гончарі теперки не годні скластися навіть на бочку пива для пана судді.

— Пащеку розкриваєш! — Скрибка вихопив з–за халяви нагайку і потряс нею перед носом Микити.

— Гей, чоловіче добрий, — схопив гончар тивуна за руку, аж хряснуло в зап'ясті, — я тобі не закуп і не каланник… Я тобі не татарин–невільник, — добродушне обличчя гончаря наливалося люттю, — щоб ти замахувався на мене, мов на раба… Чинш панові судді справно заплачу, хай тільки–но стежки підсохнуть, щоб вибрався на торги.

Лице гончара знову подобріло, він відпустив тивунову руку, той відступився і, розсерджений за зневагу, розмахнувся нагайкою. Марія прискочила до Скрибки, і нагайка стьобнула її по обличчі, залишивши скісний пруг від вуха до уст.

Зойкнула жінка, оскаженів гончар, схопив, що перше потрапило під руку — двоухий дзбан, — і розкришив його на голові тивуна. Той упав на коліна, потім на лікті, і, обм'яклий, простягнувся на підметеній долівці.

Марія залементувала. Микита нагнувся — тивун не дихав.

— Я убив його, — сказав спокійно і почав для чогось складати черепки з розбитого дзбана. Потім глянув на жінку і повторив уже зі страхом у голосі: — Я убив його…

Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволік на подвір'я, потім вернувся до хати, витер об холоші долоні й мовив до жінки:

— Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я піду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь. Розповім йому все. Кажуть, він справедливий чоловік, та й суддя йому підлягає.

Двір Івашка Преслужича–Рогатинського стояв окремішньо від міста неподалік замку, за нижнім валом. Високий частокіл, що обгородив дворові будівлі, сходився з обох боків до залізної брами — парадного входу. Біля брами стояв озброєний стражник.

Гончар Микита крадькома, ніби вже всі в місті могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив її. Стражник загородив йому дорогу алебардою.

— Я до його милості боярина, — промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалі чіткіше приходило усвідомлення кари, яка його чекає за вбивство тивуна, але іншого порятунку, як признатися у всьому старості, не міг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли іншого світу поза Олеськом і Гавареччиною не знає; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшніше. Він повторив: — Я до пана старости Івашка Рогатинського.

Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усіх — від багатих землян до найбіднішого