Читати книгу - "Теплі історії до шоколаду"

•

Концерт почнеться лише за півгодини. Звукооператори тестують апаратуру, музиканти вслухаються в свої монітори, а співаки підходять до мікрофонів і співають щось своє, випробовуючи голос складними дієзами. Я сиджу в першому ряді пустої поки ще зали, намагаючись зробити кілька ну дуже живих світлин для музичного журналу. На сцену виходить чорношкірий хлопець Еммануель, схожий на Луїса Армстронґа (а ще чомусь — на кумедну й дуже люблену дитину), поправляє чорний метелик на білій-білій сорочці, і починає наспівувати якісь щасливі арії, танцюючи пальцями у такт музиці. Я усміхаюся і намагаюся впіймати його музику на фотоапаратну плівку. Він помічає мене й починає сміятися. Музики вже щось імпровізують, і його сміх звучить як найкраще доповнення до їхніх нот. Такий щирий, легкий і дуже шоколадний.

•

Рома піднімається нагору гвинтовими сходами й широко усміхається. Здається, він завжди усміхається. І люди на його фотографіях усміхаються теж. Їдучи в Африку, до худеньких замурзаних діток, які потребують одягу, хліба, книжок та іграшок, він теж усміхається їм — і привозить додому цілий жмут усміхнених фотографій. Він майструє для дітей дерев’яні ліжка та столи, ділиться з ними своїми сніданками, обідами й вечерями, співає й танцює разом із ними. Вони оточують Рому, повисають на його сильних руках, неначе різдвяні іграшки на ялинці, і не хочуть нікуди його відпускати.

Ми бачимося так рідко, за кавою чи чаєм-лате, ну і ще часом за шоколадним тортом. Коли він фотографує мене, я знаю, що ці світлини можна буде показувати внукам. Це маленьке диво — я завжди собі подобаюся на його фотографіях. А колись давно ми працювали разом у маленькій редакції та безжально кепкували одне над одним. Зумисне. Ні він, ні я не боялися жартів над собою. А ще — не боялися ділитися мріями. Так цікаво, що минуло зовсім небагато часу, і деякі наші мрії здійснилися. Він знімає кіно, я пишу книжки. Ми мандруємо світом і багато-багато усміхаємося.

…Рома піднімається нагору гвинтовими сходами, у його паперовому горнятку такий самий чай, як і в мене. Він узяв нам два кекси й не забув прихопити трохи натхнення, щоб поділитися. Тепер найцінніше, чим ми можемо ділитися одне з одним — це натхнення.

•

Ми з Ігорем ідемо вгору. Довкола нас розляглися синьо-зелені Карпати, а над нами сіре й важке небо. Ми знаємо, що може піти дощ, та все одно нам нестерпно хочеться піднятися вгору. Він тримає мене за руку й несе наплічник із пледом, водою, шоколадом і фруктами. Я несу фотоапарат і щоразу зупиняюся, аби впіймати якусь безмежно красиву мить.

Підйом нелегкий, вітер зриває з мене мандаринового стамбульського шарфа, завиває між деревами і наганяє хмар. Ми кілька разів хочемо повернутися до спокою долини й затишку маленького дерев’яного будиночка, але, поки вирішуємо, проходимо ще кілька кроків, потім іще, десь на горизонті відкривається ще одна гора, і ми не помічаємо, як піднімаємося вище й вище. До вершини залишається всього кілька метрів — і починається дощ. Ми ховаємося під деревом, міцно обійнявшись, сміємося, мріємо й згадуємо якісь історії.

Аж тут перед нами з’являється яскрава веселка. І ми точно знаємо, що все правильно зробили. Бо ж хіба не варті довгий підйом, дощ і вітер у лице того солодкого моменту, коли двоє закоханих людей сидять, обійнявшись, під деревом на вершині гори, розповідають мрії, дивлячись на веселку, і ласують шоколадом?

Зустріч на розі

Вона любила товсті в’язані шарфи й смугасті шкарпетки, а він — картаті піджаки з латками на ліктях та капелюхи. Вона писала економічні статті, не забуваючи приперчити їх жартами, а він малював витончені імпресії в ніжних тонах. Вона їздила на роботу трамваєм, а він усюди мандрував своїм велосипедом. Вона пила какао, а він — зелений чай. Вона була зеленоокою брюнеткою, а він мав руде волосся й карі очі. На її щоках завжди лежав свіжий рум’янець, а в нього була тонка й бліда шкіра, і багато дрібних зморшок від сміху. Вона ніколи не читала газет і журналів, окрім тих, які потрібні були для роботи, а він не любив книжок. Вона жила у маленькій квартирці в центрі міста, а він винаймав мансарду в приватному секторі, де в його вікна заглядали дерева. У неї жив рудий кіт, а в нього — рудий спанієль і пара канарейок.

У кожного з них був свій маленький світ, своя музика, свої нашвидкуруч приготовані сніданки й вечері, свої улюблені місця для обідів, свої мрії й свої мандрівки. Воно би нічого, якби їхні траєкторії час від часу не перетиналися на розі вулиці, звідки вело рівно три дороги: до магазину «Художник», до її редакції та до кондитерської, де пекли найсмачніші в місті «наполеони». І воно би нічого, якби одного весняного дня раптом, ні з того ні з сього, не вперіщив дощ, якби він не встиг купити всі потрібні йому відтінки бежевої й коричневої фарб, а вона не написала фінансовий огляд за тиждень і не втомилася від редакційної метушні. І якби того дня в кондитерській якийсь добрий фей не вирішив спекти цілих п’ять шоколадних тортів і виставити одного з них на вітрині.

І якби вони обоє не помітили того торта попри дощ і не захотіли — нестерпно! — скуштувати його просто зараз. Мабуть, тих «якби» було надто багато, тож тепер їх усіх не перелічити. Але в якусь мить його велосипед не захотів прилаштовуватися під стіною, вітер зірвав з голови хлопця капюшон дощовика, а вона підбігла зі своєю барвистою парасолькою і затулила незнайомця від дощу.

— Дякую! — вигукнув хлопець і схилився підняти мітенку, яку вона ненароком впустила на землю, коли перекладала сумку в іншу руку. — Ви не замерзли? Бачили торт?

Вона засміялася, взяла мітенку й кивком показала хлопцеві на двері. У її світі чоловіки були галантними, уважними, усміхненими, чисто виголеними, але рідко щирими. А в цього дивака з наплічником під дощовиком були брудні від фарби руки, ніжна руда щетина й зовсім дитячий