Читати книгу - "Кобзар 2000. Soft"

Весь вечір вони пролежали на канапі, дивлячись телевізора, а коли вкладалися спати, Оксана обійняла свого Петруся і притулилася до порослих рідкими кучериками грудей.

- Пробач мені, - сказав хлопець, відкидаючись на подушку.

- За що, дурнику? Мені було добре.

Вона так і заснула у нього на плечі, і до неї прийшов дивний сон - що начебто стоїть вона в лісі гола, а поруч ходять різні звірі та облизують її своїми язиками, облизують безсоромно, і вона не може від них оборонитися. Їхні язики гарячі та шорсткі, вона кличе Петруся, але його нема, вона безпорадно озирається, а навкруги тільки ліс, ліс, який поглинає звуки.

- Петрусю! - закричала на весь голос Оксана і прокинулась.

Петруся поруч не було.

- Петрусю! - покликала знову Оксана та сіла в ліжку, намагаючись роздивитися, куди дівся її хлопчик. Але відповіді не дочекалася.

Тоді вона спустила ноги на землю і, як була боса, почалапала до кухні, сподіваючись, що він пішов попити води. Але ні там, ні у ванній Петруся не було. Звідкись дув холодний протяг просто по ногах. Господи, де ж він дівся? Оксана повернулася до кімнати та клацнула вимикачем. Під стелею спалахнула жовта люстра. Оксана зіщулилась від яскравого світла, потерла очі долонями і тут завмерла, навіть не можучи опустити рук.

Велика шибка вікна була розбита, і дрібні друзки валялися на підвіконні та підлозі. Осінній вітерець коливав тюлеву завісу. Оксана знов заплющила очі, потім розплющилась - картина не змінилася. Петруся в кімнаті не було. Оксана обережно, щоб не порізатись, зробила кілька кроків вперед. Великі гострі краї розбитої шибки були забризкані кров’ю, наче той, хто її розбивав, добряче порізався. На підвіконні чітко вирізнявся кривавий слід великої лапи з пазурами, схожий на слід собаки. Оксана обережно визирнула на вулицю. Такі самі сліди виднілися і на вогкому грунті клумби. Люстра під стелею кидала на вулицю жовте півколо, за яким сліди зникали. Оксана притулилася до одвірка, щоб не впасти. Тут були сліди собаки, кров, але тут не було слідів її Петруся, не могла ж собака його… Оксана обернула голову, і раптом помітила, що до уламка скла разом з кров’ю приліпилося пасмо собачої шерсті, короткої, сіро-чорного кольору. На дотик вона була жорстка і нагадувала… Господи, та це було Петрусеве волосся! Оксана ладна була заприсягтися, що це було його волосся, тільки коротше і сіре.

Хмари розвіялись, і над землею засяяла у всій красі жовта тарілка повного місяця.

Раптом Оксані стало по-справжньому лячно. Ноги підігнулися, і вона впала на фотель. У голові все перемішалося - дача, ліс, дивний сон, Петрусь у пошарпаній штормовці, гарячі шорсткі язики звірів. Боже мій, що ж це робиться!

Холодний вітер віяв з розбитої шибки, але Оксана не відчувала його. В голові проносилися думки одна неймовірніша за іншу. Ця кров, і сліди. Двері! Вхідні двері! Вона прожогом вискочила в коридор. Вхідні двері були зачинені зсередини, ключ стирчав у замку. Як це може бути?! Якщо собака застрибнув іззовні, то його сліди та кров повинні бути скрізь, але їх нема. Значить… значить, собака вистрибував з кімнати? Значить… Що це значить? І звідки це волосся на склі? І де Петрусь?

Оксана так і просиділа біля вікна до сходу сонця, намагаючись стулити докупи те, що бачила, але голова вперто відмовлялася розуміти все це. Відчуття часу зникло.

Ранок давно вже зазирав у розбите вікно, і жовта лампа під стелею даремно намагалась змагатися з ним у силі.

- Длінь-длінь! - пролунав дзвінок над дверима.

В Оксаниному серці спалахнула безумна надія. Вона миттю зірвалася з місця. Ключ не хотів коритися тремтячим рукам. Нарешті замок клацнув.

На порозі стояла Ярослава, Петрусева мати.

Вона не промовила ані слова. І тут Оксана, як була, розпатлана, в нічній сорочці, кинулась їй в обійми і заплакала, заридала вголос, тулячись мокрим обличчям до Ярославиного плеча, а та, в свою чергу, теж заплакала, і сльози краплями потекли на Оксанину сорочку. Так вони плакали, стоячи на порозі кілька хвилин, а потім Оксана отямилася, провела гостю до кімнати, і вони поплакали там, а потім стали збирати скалки скла з підлоги, і Ярослава розказувала, розказувала, а потім Оксана завішала вікно ковдрою, щоб не дуло, вдягла халата, і вони сіли на кухні, Ярослава знову розказувала, і вони плакали на плечі одна в одної, запиваючи свої сльози міцною і чомусь солонкуватою кавою.

Це почалося, коли Петрусеві виповнилося чотирнадцять. Одного ранку Ярослава не застала його в дитячій кімнаті, а побачила сліди і дуже злякалася, навіть міліцію кликала, але ті, звичайно, нічого не знайшли. Всі синові речі були на місці, а сам він наче випарувався. Петрусь повернувся тільки на четвертий день, загорнутий у якесь подерте простирадло, і те, що розповів, змусило Ярославу збліднути, і тільки величезним зусиллям волі вона втрималася на ногах. Він сказав, що перекинувся на вовка і три дні ходив лісом, лякаючи виттям лісників та туристів.

Звичайно, вона не повірила, проте й зовсім не вірити не могла. Дитину повели до психіатра, але, крім особливостей пубертантного періоду, той нічого не знайшов. А за місяць все сталося знову - і зникнення, і сліди, і повернення, і розповідь. Далі це почало повторюватись щоразу, коли повний місяць сходив над землею. Спочатку це лякало і сина, і матір, вона в паніці кидалася від лікарів до знахарів та шарлатанів, але всі тільки розводили руками. На розповідь про вовка фахівці починали уважніше придивлятися до матері, а у сина все одно ніякої патології не бачили. Ярослава впала у відчай, а лікарі у кращому разі виписували заспокійливе обом, у гіршому - тільки їй.

Петрусь замкнувся в собі, став відлюдником. Раніш він був щирим, привітним, мав багато друзів. Тепер друзі зникли, і єдиною розрадою став комп’ютер. Ярослава проплакала не одну ніч. До того ж восени та взимку хлопець дуже застуджувався, бігаючи лісом, його постійно переслідували ангіни та пневмонії, він схуд і змарнів, став погано вчитися.

До війська його не взяли через кволе здоров’я, а знайти роботу довго не вдавалося, поки нарешті в одній комп’ютерній фірмі згодилися на вільний графік. І з дівчатами у нього не виходило ніяких стосунків, тобто іноді якісь ходили, але щоб женитися та завести діточок, то самі розумієте. Тому, коли узнала про Оксану, довго не могла повірити, боялась, а як зійшов повний місяць, побігла сюди…