Читати книгу - "Україна — не Росія"

Багато з названих географічних регіонів більші від усієї України, але вони бачаться наче з вікна реактивного лайнера, з такої висоти, звідки неможливо розібрати вигин путівця та заворот струмка. Україна відкривається в більш (принаймні, на мій смак) гуманному вимірі — з пташиного польоту. У моїй душі вона, швидше за все, рівновелика Росії російського патріота — у нас з ним просто різна деталізація картини.

Україна ніби-то зіткана із виразно різних історичних областей. У кожної притаманні тільки їй риси, вигляд, їх не переплутаєш. Для байдужих та недругів це ковдра із клаптиків, для тих же, хто любить Україну, — виповнений глибокого змісту і краси візерунок. Щодо цього Україні близька Польща з її Великопольщею, Малопольщею, Сілезією, Мазурами, Помор’єм, Підляшщям, Поозер’ям, Бескидами, Розточею, Мазовшами. Близька нам також Іспанія, що складається з Каталонії, Валенсії, країни Басків, Галісії, Естремадури, Ламанчі, Старої та Нової Кастілії, Астурії, Андалуєії, Арагона, Мурсії, Наварри, Леона. Близька, власне, будь-яка європейська країна достатнього розміру, тому що вона обов’язково поділена — офіційно чи неофіційно (як Франція) — на історичні області із назвами, що звучать так романтично.

Наші адміністратори та плановики непричетні романтиці, і Україну вони ділять зовсім інакше — на десять вигаданих ними регіонів плюс столиця. Регіони ці такі: Північний, Центральний, Північносхідний, Північно-західний, Дніпровський, Західний, Південнозахідний, Південний. Автономна республіка Крим (з містом республіканської підпорядкування Севастополем), Донецький, Київ. Кожен з цих регіонів, окрім столичного, об’єднує від двох до п’яти адміністративних областей. Все це, з припущенням на різницю масштабів, нагадує російські адміністративні нововведення (Уральський округ. Північно-західний округ і таке інше). Наші фахівці у справах районування, без сумніву, знайшли б спільну мову із своїми російськими колегами.

Росія — країна федеративного устрою, Україна — унітарного. Автономна республіка Крим у складі України не робить її федерацією. Разом з тим, саму наявність в Україні історичних областей деякі теоретики сприймають як запрошення до перебудови країни на федеративних основах. Ніяких особливо сильних доказів на користь такої перебудови поки що не прозвучало. Іноді звертаються до авторитету Грушевського, цитують його слова про те, що зневажати історичні назви небезпечно, оскільки вони виникали «не капризом дипломатів або урядових службовців», повторюють, що ось, мовляв, Грушевський, той був переконаний федераліст, стояв за соборну та федералістську Україну. Мені ж бо з цих двох слів більше подобається перше.

Я спеціально вивчав біографію Грушевського, і не тільки з природної цікавості до великої людини, а ще й тому, що Грушевський був фактично першим президентом України,[7] а портретна галерея наших президентів поки що невелика. Одразу завважу: Михайло Сергійович Грушевський, батько української незалежності, був схильний переоцінювати чесноти роду людського.

Як пишуть його біографи, у ідеї федералізму йому бачився ідеал справедливості, у цій ідеї для нього наче у фокусі сходилося все найсвітліше — рівноправність, демократія, самоврядування та соціалізм (Грушевський був послідовним соціалістом, але його соціалізм дещо відрізнявся від соціалізму ленінського РСДРП). Він був упевнений, що не так багато часу треба задля втілення його мрії про Україну — «державу (писав він) трудящегося народа, которая должна послужить образцом, школой для других демократий мира, куда они будут когда-нибудь посилать своих детей — учиться, жить, работать». Його практична діяльність як керівника продовжувалась трохи більше року, він не встиг зіткнутися із загрозами «місцевій самоідентифікації». Він був переконаний, що нащадки полян, бужан, волинян, древлян, дулебів, тіверців, улічів нарівні володіють загальноукраїнською самоусвідомленістю, а дух місцевого патріотизму і бажання змагатися із сусідами підштовхне розвиток кожного регіону і тільки прискорить розвиток України в цілому.

Більше того, він довгий час був переконаний, цілком відповідно до духу своєї соціалістичної ідеології, що послідовно проведений у життя принцип демократичного федералізму робить зовсім не обов’язковою повну державну незалежність України. Так тоді думав не він один. Український Національний конгрес у квітні 1917 року під враженням демократичної Лютневої революції у Петрограді прийняв постанову про необхідність налагоджувати зв’язки України з народами Росії на федеративних основах. Грушевський був найзапопадливішим послідовником реалізації цієї постанови — всупереч всім розчаруванням, які Центральна Рада зазнала від контактів із Тимчасовим урядом у Петрограді. Він та його товариші-соціалісти відчували відповідальність не тільки за Україну, але й за долю всіх народів зруйнованої Російської імперії. Намагаючись з’єднати те, що вже не з’єднувалося, всі вони, рано чи пізно, заплатили важку ціну за свої ілюзії.

У виконання постанови Українського Національного конгресу Центральна Рада провела у Києві 21 — 28 (7 — 15) вересня 1917 року З’їзд народів Росії. З’їзд висловився за корінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федералізму, демократії, за визнання рівноправності всіх народів та всіх мов, а також за скликання «крайових» Установчих зборів на найдемократичніших засадах. З’їзд обрав Раду народів Росії на чолі з Грушевським. Раді було доручено керувати «борьбой за создание Храма воли народов — Российской Федерации» (не плутати з однойменною сьогоднішньою державою). В «храм народів» вірив у свій час і Богдан Хмельницький...

Рада народів ледве встигла взятися до роботи, як стався Жовтневий переворот у Петрограді, що спростував всі ці прекраснодушні плани. Але, дивна річ, Грушевський навіть і тоді не одразу втратив свою вірність загальноросійській федералістській ідеї. Наприкінці листопаду 1917 року Генеральний Секретаріат Центральної Ради розіслав крайовим владам усіх регіонів колишньої Російської імперії (і більшовицькому Раднаркому також!) телеграми з пропозицією про створення соціалістичного уряду Росії. Телеграма закінчувалась проханням: «Немедленно сообщить по прямому проводу, в какой срок ваши представители могли бы прибыть в Киев для участия в совещании, созываемом Генеральным Секретариатом с вышеуказанной целью». Грушевський припускав, що столицею оновленої демократичної Росії (пригадуєте ідею «оновленного СРСР», яку висував інший Михайло Сергійович більш ніж через сім десятиліть?) міг би стати Київ. Сьогодні зворушливо й дивно бачити у списку депутатів, обраних на Всеросійські Установчі збори, імена Вінниченка, Петлюри, Грушевського...

Народу України, мільйонам простих людей довелося заплатити тяжку ціну за соціалістичні та федералістські ілюзії своїх вождів. У грудні 1917 року Центральна Рада посилає обурену телеграму до Петрограда, протестуючи проти втручання у справи України, але навіть у цій телеграмі бачиш такі слова: «как Украины, так и всей России», «состояние войны между