Читати книгу - "Згори вниз. Книга страхів"

- Вже і не будеш, - скрушно похитав головою Охримко.

- Чого раптом? Зараз збираюся їх провідати.

- Таже Варчина мама, Митрія, померла.

- Померла?

- Померла вже зо три місяці як. Ще молода була жінка: шіздесєт і сім год. Тут баби до девідесєтки доживають, а вона померла. Ну але, значить, так мало бути.

- А що тепер буде з Варкою?! Вона живе сама?

- Таже Варки вже тут нема. Її в якийсь інтернат для сліпих забрали, чи як то сі називає, я не знаю. Приїхали та й забрали. А що мали робити? Дівка геть чисто сліпа була. Сама поратись вона би не впоралась. Як би то віглядало?

- А куди відвезли?

- Я відки, доньцю, знаю. Забрали, та й на тому амінь. Дим та й нитка. Ніхто нічо про ню не чув. Може, так для Варки і ліпше. Там є спеціяльні люди, будуть за нев сі дивити, будуть кормити, одягати. Там, певно, живут такі, як вона, будуть мати про що побалакати.

- Без них мені житиметься набагато гірше, - я справді так думала.

- На то нема ради. Божка покликав, та й мусиш йти, всьо лишати і борзо йти.

Я мовчала. Відчувала себе покинутою.

- Ну то добре, донько, раз ти зиму перебула, то значит, жити будеш. Вібрала собі таку дорогу, то йди нев.

Охримко вже хотів рушати вниз, але потім швидко повернувся.

- О, добре, що сі-м нагадав. За тобов, ще коли тіко сніги були впали, якийсь бахур випитував.

- Бахур?

- Але тогди я вже думав, що ти поїхала, та й так йому і сказав, що ти поїхала. Він ще походив сенди-тенди, повипитував, але йому всі казали, як я: що поїхала. І він также поїхав.

- А сам назвався?

- Нє. Я, як по правді, і тим сі не цікавив. Тогди роботи було по саму зав'язку. Я не мав коли. Думав, може, який твій знайомий альбо брат.

- Напевно, то був брат.

- Ну, видиш. Якби я був знав, що ти є, то направив би 'го до тебе. Разом вам зимов би було тагі ліпше, хіба нє?

- Було би ліпше.

ІІ

1

Я посадила навколо Франевої хати різних квітів. Подумала, що йому було би так значно приємніше. Адже я так нахабно влізла без дозволу в його маєток і, можна сказати, що і в його смерть, бо все ж не в життя. Невідомо, що Франьо зараз думає. Чи злиться на мене за це, чи навпаки - радіє. В певному сенсі я продовжила його. Зайняла його місце. Врятувала його від повного небуття. Кожному мало бути таке до вподоби, якщо, звичайно, Франеві взагалі зараз що-небудь подобається.

Може, Франьо зараз дивиться на мене? Спостерігає за тим, що я роблю, про що думаю. Йому би також мало сподобатися, що я майже не думаю. Принаймні не думаю над тим, як і чого живу. Думаю про відсторонені речі, про якісь незначні події, дрібні і випадкові, але такі, що вкотре і вкотре доводять бездоганність побудови всесвіту.

Я деколи уявляю собі Франя, хоча ніколи не бачила його зображень. У вуйни Миці були його фотографії, був навіть портрет, але вона завісила цей портрет рушником, щоб ніхто не дивився. Вуйна Миця мала на Франя якусь злість, суто жіночу злість, і я думаю, може, за те, що він не любив її або любив менше, ніж щось інше, фотографувати, наприклад.

Я собі уявляла, як Франьо просить вуйну Мицю стати йому до фотографії.

- Я не вбрана, - каже вуйна Миця, - де мене таку можна фодеграфувати?!

- Я тебе прошу, ти так дуже гарна, - просить Франьо.

Вуйна Миця шаріється, їй приємні Франеві слова. Вона стоїть біля хати, а Франьо лаштує для знимки апарат.

- Фотографія буде дуже добра, - примовляє Франьо, щоб вуйна Миця не встигла передумати, - такої доброї я ще, може, й не робив.

І раптом вуйна Миця розуміє, що для Франя гарна не вона, а фотографія, що на фотографії вона може бути і не гарна, але фотографії з негарними жінками також можуть бути гарними.

- Куди ти? - дивується Франьо, а вуйна Миця стрімголов збігає вниз до себе додому. Вона плаче, але Франьо цього не помічає. На підвіконні, там, де щойно стояла вуйна Миця, він бачить величезного волохатого павука, якого йому досі не вдавалося зафіксувати на плівці.

- Оце буде добра фотографія, - тішиться Франьо і клацає апаратом.

Я думаю, чи Франьо був худим чи трохи товстеньким? Чи мав він бороду або хоча б вуса?

Думаю, що був худим і мав тільки вуса. Носив полотняний картуз або чорний капелюх з широкими крисами. В нього була біла сорочка в жовтий горошок. Були штани в дрібну клітинку. Можливо, він кульгав на праву ногу. Спав у кальсонах.

Франьо любив пожартувати, але більшість часу мовчав. У своїй хаті, так далеко від інших, йому не було сумно. Він завжди знаходив собі заняття. Йому цікаво було спостерігати за тим, як тече час і як він від цього змінюється. Потім він вирішив собі, що безсмертний, бо він таки справді був ним. Франьо думав: «От гори з чєсом сі мінєют, а я який був, такий є». І гори дійсно змінювались, я підозрюю, спеціально, щоб завести в облуду того, хто живе біля них.

Цікаво, чи Франеві коли-небудь ставало прикро від того, що я завдяки його жартам залишила гру на скрипці.

2

Сьогодні я знову за дуже довгу перерву пішла до Яреми просити його привезти мені меленої кави. Після проспаної зими я трохи боюся міцно засинати.

Ярема радий мене бачити. Він трохи посивів і поогряднішав, але зимівля часто цим закінчується. Мало рухаєшся, багато їси.

- Ти дивисі, яке з тобов стало, - сказав Ярема. - Всі думали, ти поїхала, а ти тут.

- Тут так добре, що я не хочу звідси їхати.

- Добре, але і не дуже. Я видів, як люди живут трохи далі від гір, то все мают: телевізори, радія, такі чайники, що їх не треба на огонь ставити - самі воду кип’ятє. Людям там жити багато ліпше.

- Але зате вони мають менше гір, ніж ми.

- 1 то правда. Тобі щось привезти?

- Так. Привезіть мені меленої кави.

- Тої трунки? Від кави болить голова і спати сі не хоче.

- Я знаю.

- Я