Читати книгу - "Роман про добру людину"

— Він вас покривдив?

— Кого ця гнида не покривдила! Він на мене з десяток доносів настрочив, тільки мені — що, я самотній, без родини, можу й звікувати в таборі, мені багато не треба, аби чарку, а вона завжди знайдеться, та з кимось перекинутися добрим словом, а от іншим, багатодітним — він закрив світ своїми наклепами, їх нікуди не беруть, а Івана Луценка й Петра Турчина завдяки йому мало не видали радянщикам, їх весь табір по черзі переховував, заки вияснилося, що то не вони писали прохання репатріюватися, а ця гнида, аби помститися на хлопцях за якийсь жарт.

— А чи не спадало вам на думку, що ви, бува, до Дюрченка несправедливі? Звідки ви знаєте, що він пише доноси? В таборі різне теревенять, однак то не конче й правда.

— Та як не конче правда, коли цей яничарчик сам пробував завербувати мене в донощики? Мовляв, я скрізь швендяю й люблю товариство, ну і щоб про все почуте викладав йому, а він оплачуватиме найкращою американською горілкою, якої я ще й зроду не куштував, гадаючи, коли я у товариських стосунках з чаркою, то я за неї і власну неньку замордую! Я ще задля сміху поцікавився, пощо йому взагалі доноси, адже ми вже, дякувати Богові, не в радянському раю, та й потім що тут на бідак доносити? — а він мені зовсім поважно: доносити завжди є на кого, доноси — капітал, який скрізь знадобиться, не сьогодні, то завтра, бо на цьому світі панує зло, і лише хворі або дурні вважають подібний стан за щось мерзенне. Якщо ж людина не ганчірка, а людина, яка хоче, щоб її поважати, вона свідомо стає по боці зла, оскільки нічого іншого — просто нема! Отак просто нема, та й годі!

— Не пощастило йому з вами!

— Ще б пак! Я не втерпів і сказав, що для кого нема, а для кого є, і я не з тих, з кого виходять донощики. А він ану ж верзти, як він досі поважав мене — він мене поважав! — припускаючи, ніби я на щось путнє надаюся, а я таки остаточно нікчемний п'яниця. Мені тоді урвався терпець, і я порадив йому підтертися цією повагою, — я, хоч і таборовий п'яничка, надто шаную себе, аби торгувати душами.

— Ага, то він через це прикликав таборову поліцію, і вас на тиждень посадили до льоху? І це він поширив чутки, що за бешкети й крадіжку?

— За це і за невеликий додаток.

— Он як!

— Ну, я висловив, що думаю, а він далі сікається і сікається й торочить, мовляв, лише через нетямущість я обганюю фах донощика, і муляє і муляє. Я тоді плюнув йому в пику, побажавши, нехай подавиться власним злом і доносами, а щоб він уже ніколи не сумнівався, що я таки не надаюся в донощицькі пахолки, приклав трохи до нього рук. Якось само собою вийшло, хоч я не хотів калятись об нього. Справді трохи, бо він, хоч і сильніший від мене, але боягуз. Так п'ятами й накивав. А тоді ж зразу обклепав мене і на поліції, і перед таборовою адміністрацією, аби мене посадили, — я в житті не крав! а до бешкетів теж не маю смаку, вірте мені, — ну, а коли вийшов, він напустив на мене своїх посіпак, і ті мене мало на той світ не переставили. Мені ще з місяць нирки боліли, та нічого — загоїлося.

— То бідна креатура, — похитав головою професор Кава, — і як кожний боягуз, дуже небезпечна, бо страх ще наполегливіше прилютовує його до зла. Боягузи — найжорстокіші.

— Та, може, й бідна, дідько його бери, тільки він не викликає співчуття, надто він огидний. А чи зло, яке він чинить іншим, спалює і йому печінку, то мене ані трохи не зворушує, надто багато людей занапастив він наклепами — і дома, і тут, і скрізь, куди його нечистий ще занесе! Справді незбагненне, звідки в нього стільки зла і чого він взагалі так лютує?

— Ви злопам'ятні?

— Боронь Боже! Я одразу ж забуваю образи!

— А сердитеся довго?

— Тверезий — годину, найбільше дві, п'яний — від першої до другої чарки.

— Чого ж ви тоді на Дюрченка весь час лихі?

— Ні, я не лихий! Це інше! Він мені просто огидний. Коли я його зустрічаю, мене наче занурюють в яму з нечистотами. Воно аж нутрощі вивертає бути свідком, як людина зі шкіри лізе, аби іншу занапастити, аби іншій зробити боляче, та ще й хизується цим. Каверзу наді мною я йому пробачаю, але над іншими — ні. Він кохається в злі, як свиня в шовковиці!

— Якщо ви добра людина, полюбіть і його!

— Ні, цього ніколи не станеться! Ймовірно, я не добрий, хоч я завжди усім своїм єством тягнувся до добра, бо якби я його полюбив, я сам перетворився б на тварюку. Я не втну любити те, що зневажаю. Звичайно, ніхто з нас не янгол, і я не здолаю похвалитися жодною чеснотою, — змарнував я своє життя, які вже там чесноти в п'яниці, я цього повністю свідомий! — і все ж я ніколи не любив зла і ніколи з розсудом не чинив кривди. Може, десь ненароком і наступив комусь на ноги, проте ніколи зі злим наміром. Мені серце луснуло б, якби я довідався, що хтось через мене страждає.

— Якщо вам понад силу полюбити його, побийте його ще раз!

— І це кажете ви?

— Чому ж ні?

— Я вас не розумію. Щойно ви домагалися, аби я його полюбив, а тепер з таким легким серцем радите відлуплювати!

— А вам хіба його шкода? Чи ви боїтеся помсти його посіпак?

— Цієї гниди мені не шкода. А боятися — ні, я не вмію наперед боятися, чи не боятися. Вже коли доходить до діла, тоді воно само якось вирішується.

— Якщо ви його періщитимете, я вам охоче допоможу.

— Ви?

— Я.

— Мені завжди здавалося, що ви й комахи пальцем не торкнули б, а про людину, то вже й…

— На світі варто декого й поторкувати, бо інакше…

Але саме тут на професора Каву напливла з-за клунка, на якому він сидів, довга й зелена, мов огірок, хмара, аж усе навколо запахло огірками й кропом, як із того слоїка, що його таборові мешканці (спочатку лише похмуро нижучи поглядами, а тоді й поволі, проте рішуче, — бо несподівано одна думка