Читати книгу - "Гобсек"

Я провів його до дверей своєї контори, і мені здалося, що обличчя його проясніло від почуття задоволення, яке викликав цей справедливий вчинок. От, Камілло, як молоді жінки падають у безодню. Іноді досить кадрилі на балу, романсу, проспіваного біля рояля, прогулянки за місто, щоб накликати страшне лихо. Назустріч йому йдуть самі, послухавшись самовпевненого голосу марнославства, гордості, повіривши чиїйсь усмішці, необачно піддавшись легковажності, властивій молодості. Ганьба, муки сумління та злидні — ось ті три фурії, в чиї руки неминуче попадають жінки, як тільки переступлять певні межі…

— Бідна Камілла страшенно хоче спати, — сказала віконтеса, перепиняючи Дервіля. — Іди, моя доню, іди спати. Тобі не треба знати про всі ці страхіття, ти й так лишишся чистою й доброчесною.

Камілла де Гранльє зрозуміла. матір і пішла.

— Ви трохи далеко зайшли, любий Дервілю, — сказала графиня. — Повірений — це все ж таки не мати і не проповідник.

— Але газети у тисячу разів більше…

— Бідний Дервіль! — здивовано мовила віконтеса. — Я вас не пізнаю. Невже ви гадаєте, що моя дочка читає газети? Розповідайте далі, — додала вона, трохи помовчавши.

Минуло три місяці після затвердження акта продажу, за яким майно графа перейшло до Гобсека…

— Ви можете називати його графом де Ресто, раз моєї дочки тут уже немає, — сказала віконтеса.

— Добре, — погодився повірений. — Минуло чимало часу після цієї угоди, а я все ще не одержав контр-розписки, що мала зберігатися в мене. У Парижі повірених так захоплює потік життя, що вони не можуть приділяти справам своїх клієнтів більше уваги, ніж ті самі, — за окремими винятками, які ми вміємо робити. Проте одного разу, коли лихвар обідав у мене, я спитав його, підводячись з-за столу, чи не знає він, чому нічого більше не чути про пана де Ресто.

— На це є поважні причини, — відповів той. — Граф при смерті. Це одна з тих ніжних натур, що не вміють побороти горе, і воно вбиває їх. Життя — це складне, важке ремесло, і треба докласти зусиль, щоб навчитися жити. Коли людина пізнає життя, зазнавши його прикрощів, її нерви загартуються, зміцніють, і вона здатна керувати своїми почуттями. Тоді нерви її стають немовби стальними пружинами, «що гнуться, а не ламаються. А коли ще й травлення добре, то така загартована людина може прожити стільки ж років, як і знамениті ліванські кедри.

— Невже граф умре? — спитав я.

— Можливо, — відповів Гобсек. — Його спадщина — ласий шматок для вас.

Я глянув на свого гостя і, щоб зрозуміти його до кінця, спитав:

— Скажіть мені, будь ласка, чому з усіх людей тільки граф і я викликали вашу прихильність?

— Бо ви єдині, що довірились мені без хитрощів, — відповів лихвар.

Хоч ця відповідь і переконувала мене, що Гобсек не зловживе своїм становищем, якщо навіть контр-розписка пропаде, все ж я вирішив побачитися з графом. Я послався на якісь справи, і ми разом вийшли. Я швидко приїхав на вулицю Ельдера. Мене провели у вітальню, де графиня бавилася з дітьми. Коли їй доповіли про мене, вона схопилася з місця, пішла назустріч і знову мовчки сіла, вказавши рукою на вільне крісло біля каміна. І відразу ніби прикрила своє обличчя тією непрозірною маскою, під якою світські жінки так добре вміють ховати свої почуття. Від горя врода її поблякла, але гарні риси обличчя не змінилися і — свідчили про його колишню чарівність.

— У мене дуже важлива справа до графа. Я хотів би поговорити з ним…

— Якщо це вам пощастить, ви будете щасливіший, ніж я, — відповіла вона, перепиняючи мене. — Пан де Ресто не хоче нікого бачити, він насилу терпить візити лікаря і відмовляється од усіх послуг, навіть від моїх. У хворих такі чудні примхи! Вони, як діти, самі не знають, чого хочуть.

— А може, навпаки, — вони, як діти, чудово знають, чого хочуть.

Графиня почервоніла. Я майже розкаювався, що дозволив собі цю репліку в стилі Гобсека, і квапливо перемінив тему розмови.

— Але хіба можна лишати хворого увесь час самого? — спитав я.

— Коло нього старший син, — відповіла вона. Хоч як пильно я дивився на графиню, на цей раз вона не почервоніла, і мені здалося, що вона поклала собі не дати мені проникнути в свої таємниці.

— Зрозумійте, пані, я прийшов сюди не з цікавості. Мене привели надзвичайно важливі інтереси…

Я прикусив губу, відчуваючи, що пішов неправильним шляхом.

І справді, графиня зараз же скористалася з моєї необачності.

— Мої інтереси аж ніяк не розходяться з інтересами мого чоловіка, пане, — сказала вона. — Ніщо не заважає вам звернутися до мене.

— Справа, в якій я прийшов, стосується тільки графа, — твердо відповів я.

— Я звелю повідомити його про ваше бажання поговорити з ним.

Однак ввічливий тон і люб’язний вигляд, з яким вона вимовила цю фразу, не обдурили мене; я догадався, що графиня нізащо не пустить мене до свого чоловіка.

Ми ще трохи побалакали з нею про всяку всячину, я весь час спостерігав її. Але, як і всі жінки, що виробили собі певний план дій, вона зуміла затаїти його дуже спритно, що свідчить про найвищу ступінь жіночої віроломності. Наважуюсь сказати, що я всього чекав від неї, навіть злочину, бо бачив, що вона знає своє майбутнє, — про це свідчили кожен її жест, погляд, манера триматися, навіть інтонації її голосу. Я попрощався і пішов…

Тепер я вам розповім про події, що завершують цю драму, а також про ті обставини, про які я довідався згодом, і про ті подробиці, що їх передбачав проникливий Гобсек та і я сам.

Відколи граф де Ресто для людського ока поринув у вихор утіх, немов бажаючи розтринькати свій статок, між подружжям відбувалися сцени, які лишались таємницею для всіх; вони дали можливість графові ще більше зневажати свою дружину. А коли він занедужав і зліг, його сповнила огида до графині і двох її останніх дітей; він заборонив їм входити в свою кімнату, а коли вони спробували порушити цю заборону, їхня неслухняність викликала такі небезпечні для його життя припадки, що лікар благав графиню не порушувати наказ чоловіка. Пані де Ресто бачила, як увесь статок — землі, родинне майно і навіть особняк, у якому вона жила, — поступово переходить до рук Гобсека, що, немов казкова химера, пожирав її багатство, і, певно, зрозуміла наміри свого чоловіка. Пан де Трай, рятуючись від кредиторів, що дуже вже напосідали на нього, подорожував тоді в Англії. Тільки він міг розкрити графині очі на ті таємні запобіжні