Читати книгу - "Хлопець із пекла"

— Привіт, Корнію.

— Привіт, Драмбо, — каже йому Корній. — Виходь.

Той виходить. І знову — чого я чекав? Що від його кроків увесь будинок затруситься. Чудовисько ж, статуя! А він вийшов, як повітрям виплив. Ні звуку, ні шурхоту — щойно стояв у ніші, а тепер стоїть посеред кімнати й ці свої вуха-фари на мене навів. Я відчуваю: за лопатками в мене стіна, і відступати далі нікуди. А Корній сміється, волоцюга, та каже:

— Та ти не бійся, не бійся, Бійцівський Коте! Це ж робот! Машина!

Дякую, думаю. Полегшало мені від того, що це машина, аякже!

— Таких ми тепер більше не робимо, — каже Корній, погладжуючи долдона по ліктю і здмухуючи з нього якісь там пилинки. — А от мій батько з такими ходив і на Яйлу, і на Пандору. Пам’ятаєш Пандору, Драмбо?

— Я все пам’ятаю, Корнію, — басує долдон.

— Ну от, познайомтесь, — каже Корній. — Це Гаґ,хлопець із пекла. На Землі новачок, нічого тут не знає. Переходиш у його розпорядження.

— Чекаю ваших наказів, Гаґу, — басує долдон і ніби на знак вітання піднімає широченну свою долоню під самісіньку стелю.

Взагалі-то, все скінчилося добре. А глибокої ночі, коли будинок спав, я прокрався до того самого коридору і під математичними формулами написав: «Хто ти, друже?»

Розділ IV

Коли вони вийшли до занедбаної дороги, сонце вже підбилось високо над степом. Роса висохла, жорстка коротка трава шурхотіла і похрустувала під ногами. Міріади коників сюрчали довкола, гострий гіркий запах піднімався від нагрітої землі.

Дорога була дивна. Зовсім пряма, вона виходила з-за каламутно-синього обрію, розтинала круг землі навпіл і заходила знову за каламутно-синій небокрай, туди, де цілодобово, вдень і вночі, щось дуже далеке та велике невиразно спалахувало, мерехтіло, рухалося, надималося й опадало. Дорога була широка, вона матово відсвічувала на сонці, і полотно її ніби лежало поверх степу масивною, у кілька сантиметрів завтовшки, заокругленою по краях смугою якогось щільного, але не твердого матеріалу. Гаґ ступив на неї і, дивуючись із несподіваної пружності, кілька разів легенько підстрибнув на місці. Це, звичайно, не був бетон, але це не був і прогрітий сонцем асфальт. Щось на зразок дуже щільної гуми. Від цієї гуми йшла прохолода, а не задушливий жар розпеченого покриття. І на поверхні дороги не було помітно ніяких слідів, навіть пилюки не було на ній. Гаґ нахилився і провів рукою по гладенькій, майже слизькій поверхні. Подивився на долоню. Долоня залишилася чистою.

— Вона дуже всохлася за останні вісімдесят років, — прогудів Драмба. — Коли я бачив її востаннє, вона мала завширшки більше двадцяти метрів. І тоді вона ще рухалася.

Гаґ зіскочив на землю.

— Рухалася? Як рухалася?

— Це була саморухома дорога. Тоді було багато таких доріг. Вони оперізували всю земну кулю, і текли вони — з боків повільніше, в центрі дуже швидко.

— У вас не було автомобілів? — запитав Гаґ.

— Були. Я не можу вам сказати, чому люди захопилися створенням таких доріг. Я маю тільки опосередковану інформацію. Це було пов’язано з очищенням середовища. Саморухомі дороги очищали. Вони забирали з атмосфери, з води, із землі все зайве, все шкідливе.

— А чому вона зараз не рухається? — запитав Гаґ. — Ти не можеш її ввімкнути?

— Ні. Дорогами керували зі спеціальних центрів. Найближчий був досить далеко звідси. Та, мабуть, цих центрів більше немає. Стали непотрібні. Я бачу, все дуже змінилося. Раніше на цій дорозі були юрби людей. Тепер нікого нема. Раніше в цьому небі в кілька обріїв ішли, ішли потоками літальні апарати. Тепер у небі порожньо. Раніше обабіч дороги стояла пшениця у мій зріст. Тепер це степ.

Гаґ слухав з напіврозкритим ротом.

— Раніше через мої рецептори, — продовжував Драмба монотонним голосом, — по всьому діапазону щосекунди проходили сотні радіоімпульсів. Тепер я не відчуваю нічого, крім атмосферних розрядів. Спочатку мені здалося навіть, що я захворів. Але тепер я знаю: я такий, як і був. Змінився світ.

— Може, світ захворів? — запитав Гаґ жваво.

— Не розумію, — сказав Драмба.

Гаґ відвернувся і задивився туди, де обрій спалахував і ворушився. «Дідька лисого, — похмуро подумав він. — Аякже, захворіють вони!»

— А там що? — запитав він.

— Там Антонів, — відповів Драмба. — Це місто. Вісімдесят років тому його не було видно звідси. Це було сільськогосподарське місто.

— А зараз?

— Не знаю. Я постійно викликаю інформаторій, але мені ніхто не відповідає. Змінилися засоби зв’язку, Гаґу. Усе змінилося.

Гаґ дивився на загадкове мерехтіння, і раптом із-за обрію виникло щось неймовірно велике, схоже на косе вітрило неймовірних розмірів, майже таке саме сіро-блакитне, як небо, можливо — трохи темніше, повільно та велично описало дугу, ніби годинникова стрілка по циферблату, і знову зникло, розчинилось у туманному мареві. Гаґ перевів подих.

— Бачив? — запитав він пошепки.

— Бачив, — сказав Драмба пригнічено. — Не знаю, що це таке. Раніше такого не було.

Гаґ мерзлякувато пересмикнув плечима.

— Користі від тебе… — пробурчав він. — Гаразд, пішли додому.

— Ви хотіли відвідати ракетодром, — нагадав Драмба.

— Пане! — різко сказав Гаґ.

— Не розумію…

— Коли звертаєшся до мене, будь добрий додавати «пане»!

— Зрозуміло, пане.

Якийсь час вони йшли мовчки. Коники сухими бризками розліталися з-під ніг. Гаґ скоса поглядав на безшумного колоса, який плавно похитувався поруч із ним. Він раптом помітив, що довкола Драмби, зовсім як нещодавно довкола дороги, тримається своя атмосфера — свіжості та прохолоди. Та й зроблений був Драмба із чогось схожого: такий самий щільно-пружний, і так само матово відсвічували кисті його рук, що стирчали з рукавів синього комбінезона. І ще Гаґ помітив, що Драмба весь час тримається так, щоби бути між ним та сонцем.

— Розкажи-но мені ще раз про себе, — наказав Гаґ.

Драмба повторив, що він — робот-андроїд номер такий-то з експериментальної серії експедиційних роботів, сконструйований тоді-то (близько ста років тому — нічого собі дідуньо!), задіяний тоді-то. Працював у таких-то експедиціях, на Яйлі зазнав серйозної аварії, був частково зруйнований; реконструйований та модернізований тоді-то, але більше в експедиціях участі не брав…

— Минулого разу ти казав, що п’ять років простояв у музеї, — перебив його Гаґ.

— Шість років, пане. У Музеї історії відкриттів у Любеку.

— Гаразд, — пробурчав Гаґ. — А потім вісімдесят років ти стирчав у цій ніші в Корнія…

— Сімдесят дев’ять, пане.

— Добре-добре, нічого мене виправляти… — Гаґ помовчав. — Нудно, напевно, було стояти?

— Я не знаю, що таке «нудно», пане.

— Ну, а що ти там робив?

— Стояв, чекав наказів, пане.

— Наказів… Але зараз ти хоч радий,