Читати книгу - "Брати Лев'яче Серце"

Але й сам собі не дуже повірив, та й вовки, мабуть, ніколи не чули про таке. Бо тепер я їх уже бачив, вони підходили ближче, скрадалися в місячному світлі, страшні сірі тіні, що вили з голоду.

Я також завив. Заверещав так, що небо здригнулося. Зроду я ще так не кричав, і вовки трохи злякалися.

Але ненадовго. Скоро вони знов почали підступати. Все ближче й ближче. Від їхнього виття Ф’ялар зовсім знавіснів. І я також. Я знав, що тепер ми обидва загинемо. Я мав би звикнути до цього, адже я раз уже був помер. Але тоді я хотів померти, прагнув смерті, а тепер ні. Тепер я хотів жити і бути разом із Юнатаном. О Юнатане, якби ти міг прийти і допомогти мені!

Вовки підступили зовсім близько. Один із них був більший і нахабніший. Видно, їхній ватажок. Я бачив, що він збирався напасти на мене. Він кружляв навколо і так вив, що в жилах у мене застигала кров. Я бачив його пащеку і його страшні хижі зуби, які мали вп’ястися мені в горло. Ось він кидається — Юнатане, рятуй!

І тоді… Що ж тоді сталося? Не встиг вовк доскочити до мене, як раптом заскавулів і впав біля моїх ніг. Мертвий! Мертвісінький! А в голові в нього стирчала стріла.

З чийого лука вона вилетіла? Хто врятував мені життя? Хтось виступив із затінку скелі. Не хто інший, як Губерт! І хоч він глузливо посміхався, як завжди, я ладен був побігти йому назустріч — так зрадів його появі. Спершу. Тільки першої миті.

— Я, здається, вчасно прийшов, — сказав Губерт.

— Так, вчасно, — відповів я.

— Чому ти не вдома, в Рицарському дворі? Що ти тут робиш серед ночі?

«А ти що робиш? — подумав я, бо тепер згадав, хто він. — Яку ще підлу зраду готуєш ти тут, у горах, цієї ночі? Ох, чому саме зрадник урятував мене, чому я мушу бути вдячний Губертові не тільки за шинку, але й за найдорожче, що в мене є, — за своє життя?»

— А ви що робите тут серед ночі? — буркнув я.

— Полюю на вовків, як ти, мабуть, помітив, — відповів Губерт. — Зрештою, я бачив, як ти виїздив рано-вранці з дому, й подумав, що треба не лишати тебе самого, а то ще, бува, станеться якесь лихо. Тому я й поїхав назирці за тобою.

«Бреши, бреши, — подумав я, — та рано чи пізно ти матимеш справу з Софією, і тобі буде непереливки».

— Де дівся твій Юнатан? — спитав Губерт. — Якщо він полює на вовків, то мав би бути тут і вже кількох убити.

Я озирнувся навколо. Усі вовки повтікали. Мабуть, злякалися, коли загинув їхній ватажок. Може, вони й оплакували його, бо далеко в горах чути було їхнє жалібне виття.

— Ну, то де дівся твій Юнатан? — ще раз спитав Губерт.

І я вирішив знов збрехати.

— Він скоро повернеться, — сказав я. — Він погнався за зграєю вовків от туди, — я показав пальцем вище на гори.

Губерт пирхнув. Видно було, що він мені не вірить.

— Чи не краще було б тобі поїхати зі мною додому, у Вишневу Долину? — спитав він.

— Ні, я мушу чекати на ЙЗнатана, — відповів я. — Він ось-ось повернеться.

— Ну коли так… — мовив Губерт і якось дивно глянув на мене. — Коли так… — Тоді раптом витяг з піхов ножа, що висів у нього на поясі.

Я несамохіть зойкнув: що він хоче робити? З ножем у руках, освітлений місячним сяйвом, він був страшніший за всіх вовків у цих горах.

«Він хоче моєї смерті! — пронизала мене думка. — Йому відомо, що я знаю про його зраду, тому він поїхав за мною назирці, а тепер готується вбити мене».

Я затремтів з ляку, хоч і який уже був великий.

— Не треба! — крикнув я. — Не треба!

— Чого не треба? — спитав Губерт.

— Не треба вбивати мене!

Губерт аж побілів з люті. Він підступив до мене так близько, що я відсахнувся і ледве втримався на ногах.

— Що ти верзеш, шалапуте? — Він схопив мене за чуба і боляче скубнув. — Йолопе! Та якби я хотів твоєї смерті, то лишив би вовкам, хай би тебе роздерли.

Губерт тримав ножа біля самого мого носа, і я бачив, який він гострий.

— Ніж мені потрібен, щоб здирати шкуру з вовків, а не вбивати дурних дітлахів.

Він наостанці дав мені ще стусана, такого, що я аж упав, а тоді заходився білувати вовка, подеколи сердито лаючись.

Я почав швиденько сідлати Ф’ялара. Аби швидше поїхати звідси, куди завгодно, аби тільки втекти від Губерта.

— Ти куди? — спитав він.

— Поїду назустріч Юнатанові, — почув я свій наляканий, жалісливий голос.

— Ну й їдь, бовдуре! — гукнув Губерт. — Скрути собі в’язи, про мене!

Але я вже мчав щодуху і чхати хотів на Губерта.

Переді мною в місячному сяйві звивалася стежка далі в гори. Місяць світив лагідно, неяскраво, але видно було майже як удень. І добре, а то б я пропав. Адже тут на кожному кроці траплялися такі провалля й безодні, такий жах і краса, що дух забивало. Я їхав ніби вві сні. Так, цей залитий місячним світлом краєвид може хіба що приснитися — в гарному й шаленому сні, подумав я і сказав Ф’яларові:

— Як по-твоєму, кому цей сон сниться? Адже ж не мені, бо я навіть у сні не сплету докупи такої неприродної краси й такого жаху. Кому справді сниться цей сон, може, богові?

Я був такий стомлений і сонний, що ледве тримався в сідлі. Доведеться десь зупинитись і поспати.

— Найкраще там, де немає вовків, — сказав я Ф’яларові, і, мабуть, він погодився зі мною.

Цікаво, хто перший протоптав у горах цю стежку між долинами Нангіяли? Хто придумав, кудою ця стежка в Шипшинову Долину має пролягати? Невже вона повинна була неодмінно крутитися по таких небезпечних прискалках понад страшними проваллями? Я знав, що, якби Ф’ялар ступив бодай один хибний крок, ми обидва полетіли б у безодню, і тоді жодна душа не довідалася б, що сталося з Карлом Лев’яче Серце та його конем.

Стежка ставала дедалі гірша. Тепер я вже боявся їхати з розплющеними очима: якщо ми полетимо в провалля, то краще його не бачити.

Але Ф’ялар знав, куди ступати.